ВИСТАВКА, ЩО ПРОХОДИТЬ У ЦЕЙ ЧАС:

«Ужгород і ужгородці»
Початок виставки: серпень 2009 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Старовинний Ужгород – дивовижне місто – музей. Воно має свою непросту біографію. Історичний та художній „портрет” Ужгорода та його мешканців епохи останніх двохсот років від часу зведення комітатського будинку (ратуші) привернув нашу увагу. Специфічним часовим тунелем від 19 до 21 століття проведе глядача виставка, присвячена двохсотріччю спорудження будівлі ратуші. Зусилля спеціалістів двох музеїв – художнього та краєзнавчого – були спрямовані на належне висвітлення теми „Ужгород та ужгородці” засобами історичної науки, краєзнавства та образотворчого мистецтва.

Особливий інтерес виникає у нас до будівлі „жупного дому”, адже, понад 30 років вона є домівкою Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая. Небагато матеріалів збереглося про саму ратушу. Більше є легенд. Масивна пізньо – барокова споруда привертає увагу, підносячись над містом разом із замком, єпископатом, горянською церквою. Дата закладення фундаменту будівлі не зафіксована. Не диво, адже у 18 – 19 століттях усі документи міста на той час вміщалися у маленькій скриньці і при потребі переносилися з будинку в будинок.

Початок будівництва припадає, ймовірно, на кінець 18 – початок 19 століття, коли наджупаном комітату Унг був Іштван Перені. До 1807 року місто не мало адміністративного будинку. У цьому і не було потреби. Ужгород на той час був маленьким містечком. До початку 18 століття управлявся офіціалісами, тобто урядниками, яких призначав, а потім затверджував власник міста (це були Другети). Тільки в 1838 році Ужгород став самоврядним, хоча повна самоврядність була здобута тільки на початку 20 століття. Під час виборів 1872 року голову міської управи уже називають не старостою, а мером.

У лівому крилі будівлі жупанату збереглася дошка з прізвищами почесних донаторів – громадян Ужгорода, що дарували кошти на будівництво. Загалом, в Ужгороді часів Австро – Угорщини дуже виразно простежується тенденція до будівництва різних об’єктів у місті коштом самих міщан. Держава при нагоді могла викупити тільки земельний наділ. Цілеспрямоване багате фінансування програм з забудови вулиць, укріплення берегів бурхливої ріки Уж та будівництва доріг активно проводилося у 20 – 30 роках 20 століття за часів Чехословацької республіки, а вже потім Радянської України з 1945 року.

Наукове вивчення історії міста було розпочате в середині 19 століття. До того були записи мандрівників та літописців, але це не було ґрунтовно. Першим систематизував документальні факти про Ужгород юрист за фахом Карой Мийсарош. Понад 20 років збирав матеріали до своєї книги. Міхай Фінцицький, кількаразовий мер міста Ужгорода, прислужився його дослідженню своїми документальними „Звітами мера”. Антон Годінка наприкінці першої світової війни у 20 столітті опублікував невеличку, але дуже важливу для подальших вивчень працю з періодизацією історії міста. Автор засвідчив, що Ужгород був майже повністю знищений у 1680 роках. У березні 1939 року побачила світ монографія П. Сови „Минуле Ужгорода”. Ці всі книжки представлені в експозиції.

Зібрані фахівцями документи, мистецько – культурні артефакти наближають давно минулі віки, піднімають завісу над цікавими людськими характерами. Долі краян стають об’єктом вивчень. Завдяки художнім творам, що збереглися в музеї, можна побачити тих, хто формував культурне, освітянське обличчя Ужгорода. Звертаючись до унікальних свідчень епохи, згадуємо не тільки постаті губернаторів, викладачів гімназії, духовенство, вчителів, лікарів, художників. Упродовж століть Ужгород полишався містом дрібних ремісників, цеховиків, торговців, комівояжерів, виноробів, пекарів, шевців, бляхарів, тощо. На виставці експонуються аркуші з документальними записами, книги архіву, емблеми цехів, факсиміле (особистий підпис) цісаря на документах виробничих майстерень. Історія будівель, вулиць, храмів, забудова та перебудова міста, покращення побуту мешканців, турбота про зручність, з’єднання двох берегів річки Уж мостами – ці та інші моменти історії Ужгорода стають персоніфікованими і доповнюються опоетизованими творчими портретами головних рушіїв історичного процесу – людей. Додають колориту епохи витвори рук ужгородців: свічники, посуд, кераміка, скриня, вази, предмети сакрального вжитку, тощо. Колекції поштових листівок та авторських фото переносять нас в минуле.

У мистецтві Європи 16 – 17 століття портретні твори були розповсюдженими і розквітають у 17 столітті у національній художній культурі як світський портрет. Саме жанр портрету служив для відтворення на полотні мінливого обличчя тогочасної Європи. Музейна колекція дбайливо зберігає портрети угорської, австрійської знаті, коронованих осіб Угорщини та Австрії. Об’єднані за стилем та концептуально, вони є вагомим предметним доказом європейськості традицій і культур нашого краю. Змістовно насичують виставку портрети (репліки) імператриці Марії – Терезії (1717 – 1780 рр.), яку називали „матір’ю русинів”, її сина імператора Йосипа ІІ, інших представників династії Габсбургів. До роду великих земельних магнатів Перені, відомих на Закарпатті з 14 століття, належали подружжя барон та баронеса Перені. Вони представлені у експозиції історичними художніми портретами того часу. Риси помпезності, атрибути світської влади, як правило, завжди означують репрезентативні портрети вищої знаті.

До музейної портретної галереї духовних та сановних осіб – отців церкви, просвітителів, учителів – входить чимало творів. Портрети духовенства теж були притаманними мистецтву Закарпаття 18 – 19 століть. Монументальність та певна демонстративність портрета єпископа Андрія Бачинського роботи Ліндера (1792 р.), підкреслює стилістичну спільність жанру портрета, притаманну, як Сходу, так і Заходу. Композиційні аналоги, кольорові вирішення часто є спільними для портретних творів нашого регіону та країн Заходу. Цьому сприяла атмосфера уніфікації всієї освіти та культури, релігії на теренах Австрійської імперії 18 століття.

У 19 столітті реалістичне портретне малярство зазнає відчутних змін, збагатившись європейськими демократичними віяннями. Запозичення західно – європейської традиції в сакральному мистецтві Закарпаття було відчутне у попередні віки. Із зведенням у 18 столітті кафедрального собору та резиденції єпископа, що вагомо постали на Замковій горі, розпочалися роботи по прикрашенню церкви. Андрій Бачинський, єпископ Мукачівської єпархії з 1772 по 1809 рік, перебудував інтер’єр собору, взявши за взірець іконостас Києво – Печерської Лаври, а ікони – з церкви сербського міста Карловаца. Упродовж двох століть чимало митців тогочасної Австро – Угорщини брали участь у оздобленні будівлі єпископату та церкви: Фердінанд Відра (1815 – 1879 рр.), монах – василіанин Тадей Спалинський, Ліндер, Ігнацій Рошкович (1854 – 1915 рр.), Франциск Тек. Еліту нашого краю традиційно формували священики. Єпископи Юлій Фірцак, Петро Гебей, Олександр Стойка проводили оновлення храму та каплиці. Напередодні другої світової війни з – під пензлю Йосипа Бокшая народився чудовий взірець монументального мистецтва – розпис плафону кафедрального Хрестовоздвиженського храму. Портрети вищеназваних єпископів роботи Й. Бокшая прикрасили творчу спадщину корифея закарпатського малярства.

Жупанат, або комітатський будинок, споруджений як адміністративний, ніяких особливих прикрас не передбачав: мармур та плитка, архітектурний декор, рештки розписів ймовірної внутрішньої каплиці, кахляні грубки у напівовальних нішах, сучасні світильники – небагато збереглося від тих часів до сьогодні.

Посада губернатора Підкарпатської Русі була введена на Закарпатті з 1919 року при Чехословаччині. Першим губернатором був уродженець Закарпаття американський підданий Григорій Жаткович ( 1886 – 1967 рр.). Ввійшов в історію і другий губернатор Антон Бескид (1885 – 1933 рр.) та третій і останній, виходець із древньої попівської династії Леонтина Грабаря (із Свалявщини) Костянтин Грабар (1877 – 1938 рр.). На виставці представлений портрет К. Грабаря роботи невідомого автора, його сучасника. Реалістичне зображення губернатора виконано майже в повний зріст. Портретований постає перед глядачами в костюмі, з краваткою – метеликом. Виглядає дуже переконливо, у три – четвертному розвороті до глядача. Знаний прихильник активних дій за відбудову Ужгорода, будучи мером, а відтак старостою, К. Грабар у 20 роки 20 століття проводив водогін та каналізацію в центрі міста, а освоєний за його ініціативою великий обсяг будівельних робіт надав місту майже сучасного вигляду. Саме за час свого правління містом відстояв право Ужгорода бути столицею Підкарпатської Русі. З 1935 року призначений губернатором, а в 1938 році телефонним дзвінком звільнений з посади.

Станкові живописні твори, графічні аркуші, декоративно – ужиткові речі створюють особливу атмосферу не тільки виставки, а й міста. Автори експонованих творів народилися, жили та працювали в Ужгороді, були пов’язані з Ужгородом творчо та духовно. Ужгород для всіх них був спільним креативним знаменником. Поряд з іменами корифеїв зустрічаємо імена художників, менше знаних широкій публіці. Волею долі навіть поодинокі твори залишили свій слід у живописному літописі краю. Яскраві, самобутні, оригінальні, самодостатні автори 19 століття стали міцним підґрунтям для майбутньої закарпатської школи образотворчого мистецтва. Строкатість та певна багатоликість мистецтва Закарпаття рубежа 19 – 20 століття спрацювало як позитивний фактор. Впливи різних національних мистецьких шкіл Європи збагатило досвід місцевих митців. Закарпаття приваблювало видатних майстрів угорської реалістичної школи мистецтва Ш. Голлоші, І. Ревеса, а також Б. Івані – Грюнвальда, Д. Руднаї, І. Сьоні, Я. Торму, зачаровувало їх живописністю ландшафтів. Не оминули закарпатські художники впливу і митців Чехословаччини: Т. Муссона, М. Шпалової – Бенешової, Ф. Фолтіна, Фрчка, – що свого часу надихали ідеями високого мистецтва своїх молодших колег. Ужгород оспівали лірично, мелодійно, документально – точно, детально і узагальнено – акварельно Ф. Гевердле, Й. Бокшай, А. Ерделі, О. Грабовський, А. Коцка, М. Кричевський, Ф. Манайло, Г. Глюк, В. Габда, Ю. Сташко, І. Шутєв, В. Приходько, А. Кашшай, Е. Медвецька, С. Шолтес, Ф. Семан, Й. Черній, І. Панейко та багато інших. У їх творах Ужгород із власною неповторністю: Ужгородський замок, резиденція єпископа, синагога, острів Маргарета, ріка Уж, сиротинець, жупанат, тощо. Ужгород взимку і влітку, у багрянці золотої осені, на базарі, на околицях, у мріях і реальному житті.

Візуально половину експозиції займають пейзажі. Здається, вони домінують у залах. Світ 19 століття був світом драматичним, де романтичність природного оточення захлинулася у кіптяві нелюдських соціальних воєн і бунтів. Закарпаття прожило непросту історію, певною мірою, зберігши свою самобутність і чистоту (екології і характеру) завдяки власній провінційності. Жанр пейзажу – надзвичайно популярний на Закарпатті. З великим натхненням художники – закарпатці оспівували рідний край і рідне місто. Це був духовний оазис на багато – багато років.

Оповитий легендами старий Ужгород зберігає таємниці. Кожна частина нашого міста має власну неповторність. Вузенькі вулиці, бруківка, липові та платанові алеї ототожнювалися в уяві міщан з Парижем. Природні красоти міста, живописне розташування на трьох вулканічних пагорбах (замок, жупанат, горянська церква), багато зелених куточків роблять місто привабливим для життя. Художники кохаються у ньому. Саме їх мистецтво додає Ужгороду і всьому Закарпаттю особливого шарму та європейського звучання. Діяльність фундаторів школи Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі піднесла авторитет митців Сріберної Землі, витвори яких оселилися і в музейній колекції. Портрети та автопортрети, ландшафти, жанрові сцени закарпатських авторів стали не просто оздобою збірки художнього музею, а одним із вагомих об’єктів колекціонування. Живописці відгукуються на актуальні події життя міста. Святково – радісне світосприйняття, вільно – розкута манера живописання, щирість і безпосередність мистецьких образів прихиляють до себе численних шанувальників.

Закарпатці – колеги по мистецькому цеху, спираючись на ґрунтовну підготовку та дружні відверті стосунки, любили змальовувати своїх друзів, знайомих. В об’єктив їх інтересів часто потрапляли лікарі, священики, музиканти, письменники. Не тільки інтелігенція, а й селяни, лісоруби, робітники у творчості закарпатських авторів розкривають специфіку людських типажів та характерів. Так, в аннали історії образотворчого мистецтва не тільки Закарпаття, а й України ввійшли „Лісоруби” ужгородця Гаврила Глюка. У колекції Закарпатського художнього музею зберігається інше прекрасне полотно „Лісоруби на вахті миру”, що було високо оцінене світовим співтовариством за високу майстерність митця і гуманістичну спрямованість теми твору. Психологічно виважені портрети сучасників пензлю Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Гаврила Глюка, Андрія Коцки доносять до глядача глибину проникнення в модель засобом своєрідної „духовної сповіді”: портрети єпископів Й. Бокшая, „Хосроєва - Щокіна”, „Дезидерій Задор”, „Тетяна Яблонська” Адальберта Ерделі, А. Коцки „В. Свида за роботою”, М. Розенберга „Керамік”, тощо.

Не можемо оминути творчість закарпатських митців, відзначених Національною премією ім. Т. Шевченка: Василя Свиди, Володимира Микити, Юрія Герца, Василя Сідака, Андрія Бокотея в образотворчому мистецтві. На виставці представлена ціла галерея портретів народного художника України В. Микити: „Портрет Ф. Манайла” (1976 р.), „Портрет Е. Контратовича” (1976 р.), „Портрет І. Чендея” (1979 р.). Володимир Микита по праву є провідним майстром портрету сучасної України. Захоплюють виважені портрети пензлю Павла Балли: „Портрет письменника Угляренка”, „Портрет З. Шолтеса”, „Портрет Марченка”, портрети Г. Глюка: „А. Ерделі”, „А. Борецький”, дружні шаржі А. Ерделі, автопортрети різного часу життя Й. Бокшая, А. Ерделі, Г. Глюка.

Твори декоративно – ужиткового мистецтва увиразнюють та гармонізують мелодію уславлення рідного міста, рідного краю засобом ритмічної організації життєвого простору навколо людини. Це відчутно на виставці. Щира, незабутня атмосфера сприяє культурному діалогу глядача і автора. Понад 30 років у будівлі старого комітатського дому (жупанату) знайшов свою домівку Закарпатський обласний художній музей ім.. Й. Бокшая. Гостинно відчинив свої двері музикантам, артистам, усій громаді міста Ужгорода та краю. Цивілізована Європа, дбаючи про майбутнє, бачить у сучасних музеях підвалини власного культурно – національного життя, приділяє активізації музейної співпраці важливе місце. Серед тих установ культури, що роблять життя людини більш шляхетним, гідним її, є музеї. Тут глядач може задуматися над минулим, відчути теперішнє і збудувати майбутнє.

Ужгородцям та гостям міста, що приїжджають до нас на час і надовго, усім музеєлюбам присвячена ця виставка. Ужгород – особливе місто. Це – домівка наших сердець.

Людмила Біксей

«100 років від дня народження заслуженого художника України Золтана Івановича Шолтеса»
Початок виставки: 21 липня 2009 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

21 липня 2009 року виповнюється 100 років від дня народження нашого відомого земляка заслуженого художника України Золтана Івановича Шолтеса (1909 – 1990). Майстер реалістичного пейзажу, один із талановитіших послідовників реалістичної традиції закарпатської школи живопису – це Золтан Шолтес. Багата творча спадщина уславленого лірика упродовж багатьох років не полишає нас байдужими. Був улюбленим учнем Й. Бокшая та А. Ерделі. Навчався у Публічній школі малюнку в Ужгороді, яка була заснована у 1927 році. Обдарованому юнацтву давала сувору академічну підготовку та вводила у світ європейських тенденцій малярства. Був першим випускником цієї школи разом з А. Коцкою, Е. Контратовичем, А. Борецьким. Взірцем у житті та мистецтві мав Йосипа Бокшая. Творчі заповіти славних учителів продовжив і розвинув у притаманній йому манері. З 1929 по 1933 рік навчався в Ужгородській греко – католицькій богословській семінарії. У 1933 році висвятився на священика.

Ювілейна виставка творів Золтана Шолтеса, відкрита в Закарпатському обласному художньому музеї ім.. Й. Бокшая, представляє не тільки авторські твори з музейної збірки. Зацікавлений глядач побачить ексклюзивно надані нам твори з приватних колекцій: перші спроби в техніці акварелі 1930- х років, жанрові та побутові сцени олією. Хронологічно та послідовно вибудовується концепція виставки, відтворена в полотнах автора різного періоду виконання. Попри загальне означення і визнання Золтана Шолтеса майстром тільки пейзажного жанру, є у творчості художника і численні портрети, жанрові та сакральні сцени релігійного характеру. Вони менше знані публіці.

Доля художника Золтана Івановича Шолтеса невід’ємна від складної, багато в чому драматичної долі отчої землі. Живописні віхи біографії митця цікаві. „Співцем Верховини” назвали Золтана Шолтеса сучасники. І, дійсно, стрижнем через творчий доробок автора проходить тема палкої любові до рідної землі. Свіжий вітер високогірних панорам надихав художника на ліричні композиції. Традиції пленерного живопису були органічними для тутешньої школи мистецтва. Художні образи, „схоплені” прямо на природі, ala prima, вражають щирістю та безпосередністю. Улюбленими мотивами З. Шолтеса були не тільки гірські пейзажі, а й мальовничі міжгір’я Перечинщини, околиці Ужгорода. Звичні ужанські краєвиди з пам’ятками шедеврів народного дерев’яного зодчества „Стара церква села Кострино” 1953 р., „Дерев’яна церква села Ужок” 1955 р. сповнюють ностальгією. Тут промовляє утаємничена пам’ять часу. З. Шолтес майстерно підмічав такі делікатні моменти гармонійної співзвучності стану душі і природного середовища.

Плинні оповіді живописця знаходять свого глядача. Літні та осінні ландшафти Золтана Шолтеса приваблюють кольором, оптимізмом почуттів. Знаючи непросту долю митця, розумієш і дивуєшся його витримці, життєлюбству та простоті. Черпаючи наснаги від Книги Книг та з джерел античних любомудрів (Платона зокрема), знав, що істина проста і звичайна. Правди прагнув завжди: коли за намовлянням сидів у в’язниці, коли допомагав землякам словом і ділом як священик, коли разом з Августином Волошином висвячував у 1938 році у Волосянці національний український прапор.

Упродовж усього життя Золтан Іванович був з людьми. Багато років дружив з Ф. Манайлом, Г. Глюком, Л. Чічканом, Т. Яблонською, М. Глущенком, С. Шишком, В. Касіяном та Р. Кентом. Виріс у багатодітній сім’ї, з благоговінням ставився до своїх батьків та сестер і братика, до дітей Єви, Золтана та Степана. Молодший Степан підхопив з рук батька мистецьку естафету і теж став успішним живописцем (у 1967 р. з відзнакою закінчив Київську Академію мистецтв, очолює Об’єднання професійних художників Закарпаття, у 2006 р. був відзначений званням заслуженого художника України). Дуже любив свою дружину Шаролту, з якою прожив майже 60 років у щасливому шлюбі, а до того 8 років гречно залицявся до дівчини. Розрадою і утіхою як священик був для мешканців Ужка, Туриці, Севлюша. Коли, після розгрому греко – католицької церкви на Закарпатті, викинутий був на узбіччя життя, не здався. Став робітником нічної зміни на заводі „Мундус”, робив санчата та меблі.

У серпні 1946 року разом із своїми колегами стає засновником Закарпатського відділення Спілки художників України. Це вже потім одержав – таки роботу художника виробничих майстерень Худфонду Спілки художників України, а через певний час – головного художника. Почуття відповідальності сповнювало Золтана Шолтеса постійно. Як художник опікувався колегами по мистецькому цеху. Дбав про зростання професіоналізму власного та колег. У майстернях Худфонду, якими творчо керував З. Шолтес, панувала принципова атмосфера. Цьому запорукою був строгий і вимогливий Золтан Іванович.

Митець був надзвичайно обдарованою людиною. Крім малювання, він володів чудовими навиками у будівництві. В Ужку сам збудував фару, працював із столярним інструментом, виготовляючи для селян своєї парохії вікна чи двері. Уміння дати життя дереву виявилося і у майстерному виготовленні макетів церков – пам’яток дерев’яної архітектури. До періоду 1931 – 1939 рр. належать у масштабі виконані З. Шолтесом макети ужоцької та костринської церков. Так для нащадків руками та обдаруванням Золтана Івановича були збережені старовинні перлини народного храмового будівництва.

З роками художня майстерність автора досягла висот творчої зрілості. Автор переконливо демонстрував натхненну віртуозність живописання ландшафтів батьківщини. Золтан Іванович Шолтес у 1975 році одержує звання заслуженого художника України. Це було високе звання, яким відзначили понад піввікову діяльність художника у мистецтві. З державною мистецькою відзнакою вітав талановитого закарпатця Леонід Кравчук. Крім того, З. Шолтес був нагороджений за вклад в образотворче мистецтво Закарпаття двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради Української РСР.

Своєю творчістю Золтан Іванович Шолтес віддзеркалив суть свого мистецького світорозуміння. Сонячність його натури, доброту і милосердя, пожертву пам’ятають люди. Митцям непросто у житті, бо вони назавжди приречені зважувати. Життєвий підсумок світлої душі художника З.І. Шолтеса – священослужіння мистецтвом Богу, людям і рідному краю.

Помер Золтан Іванович Шолтес в Ужгороді 15 грудня 1990 року. Ховали заслуженого художника України Золтана Івановича Шолтеса чотири єпископи згідно церковної традиції. Міське кладовище Кальварія стало місцем останньої зупинки земної хресної ходи митця.

Твори Золтана Івановича Шолтеса зберігаються у музеях України, Японії, Канади, Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії, Польщі, Німеччини, Голландії. Живописні полотна митця є окрасою українського образотворчого мистецтва 20 століття. Ім’я заслуженого художника України Золтана Івановича Шолтеса вписане золотими літерами в історію образотворчого мистецтва нашої Батьківщини.

Виставка відкрилася 21 липня 2009 року і триватиме до 16 серпня 2009 року.

Людмила Біксей

«ЗАКОХАНІ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»
Початок виставки: 23 червня 2009 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Кожний художник прямує до своїх мистецьких обріїв власним шляхом. Один з легкістю віднаходить надійні орієнтири у образотворчій атрибутиці минулих і сьогочасних естетичних програм, інші ідуть окільними дорогами, вдаючись до низки нескінченних формальних експериментів та інноваційних малярських спроб, спрямованих на утвердження свого особистісного світобачення. Найсуттєвішим є виоформити свій індивідуальний творчий стиль, не загубитися в коловороті різноколірних мистецьких з’явлень, не розчинитися у світлі визнаних художніх авторитетів.

Вже упродовж понад півстоліття разом торують свої життєві і мистецькі дороги Лариса та Іван Бровді – яскравий творчий дует з Мукачева. Неординарні і самодостатні креативні особистості, вони близькі і водночас несхожі за ознаками свого стильового мовлення, за образно-емоційним наповнення авторських мистецьких праць. Проникливо-ліричні і поетичні художні одкровення пані Лариси звучать особливо зворушливо і по-жіночому принадно поряд з твердою чоловічою мужністю пана Івана. Втім, цей малярський дует єдиний у своїй послідовній вірності і незрадливості образотворчій традиції закарпатської художньої школи, у своїй безмежній закоханості у рідний край, у чистій несфальшованій любові до життя і мистецтва, а головне – у своєму щирому прагненні виобразити світ під знаком гармонії і злагоди.

У східній філософії існує дивовижне образне визначення людської діяльності, гранично коротке і дуже об’ємне – „ріка життя...”. Споглядаючи роботи Лариси та Івана Бровді подумки осягаєш їх особистісну „ріку життя”: витоки – зустріч і знайомство в Ужгородському художньому училищі в далеких 50-х роках минулого століття; повноводний, здавалося, спокійний плин – течія, де є глибокі вирви, тихі заводі, стрімкі, іскристі перебіги подій.

Найбільш притягальне в цій парі – артистичний оптимізм, невгамовна жага і любов до життя. Незважаючи на усі випробування та складнощі долі, Лариса та Іван зберегли вірність один одному, не зрадили улюбленій мистецькій темі, якій присвятили себе змолоду: отча земля - Закарпаття, для Івана рідна, для Лариси – щасливо набута завдяки взаємному коханню. Тоді, понад п’ять десятиліть тому під впливом життєвих обставин вони захопились тим різновидом образотворчого мистецтва, котрий був найближчим кожному з них: Лариса - гобеленом, Іван – скульптурою. Всі їх мистецькі праці можна виозначити лаконічно і коротко – це високо художні твори, унікальні за своєю образністю та стилістикою візуального мовлення... Гобелени Лариси вражають найтоншими переливами колірних сполучень та строго продуманою композицією, органічною узгодженістю формату гобелену і його сюжетній оповідності, надзвичайною поетикою і тихою мелодійною, мрійливою красою. Натомість, камерна жанрова скульптура Івана привертає, передовсім, оригінальним вибором сюжету, що нерідко забарвлюється жартівливими всміхненими інтонаційними відтінками слушним використанням образотворчих можливостей фактури дерева (липа, хвоя, черешня та ін.). Дерево ніби світиться із середини зігріте теплом долонь різьбяра. Будь-який пластичний сюжет несе в собі риси індивідуальності автора, його життєвих переконань, мистецьких позицій.

Лариса Бровді народилася 18 липня 1939 року в далекому місті Ашгабат. У лабіринті дитячих спогадів збереглися картини гарячої туркменської землі – сліпуче південне сонце, безмежна пронизлива блакить неба, п’янкі аромати орієнтальних прянощів та розквітлого мигдалю і тихі кароокі жінки, талановитими руками яких упродовж багатьох віків створювались знамениті килими. Мабуть, якимось дивовижним чином сам факт її народження на батьківщині тканих шедеврів, виконаними безіменними народними майстринями, став провісником майбутніх мистецьких захоплень художниці.

Молодою дівчиною пані Лариси разом з родиною переїздить на Закарпаття, яке стає її другою батьківщиною. Ця земля вразила і захопила чутливу натуру юнки не тільки гучною красою місцевих краєвидів, але, передовсім, своєю багатою самобутньою і яскравою народною етнокультурою. По закінчені Ужгородського художнього училища, де фахові дисципліни викладали такі визнані цінителі і дослідники фольклору та етнографії краю, як Ф.Манайло, В.Свида, подружжя М. та Е.Медвецьких, молода мисткиня без вагань визначає свої творчі пріоритети, що знаходяться в царині декоративно-ужиткового мистецтва з домінантою ручного ткацтва.

Художнє килимарство та гобелени – мистецтво традиційно жіноче, воно потребує чутливої, легкої вправної руки, безпомилкової художньої інтуїції, витонченого естетичного чуття, великої працездатності і терпіння. Творець сповна наділив цими чеснотами Ларису Бровді. ЇЇ ткані творчі праці стали вагомим словом, помітним знаковим явищем в образотворчості краю. Довершені за композицією, вишукані за кольором і пластикою, артистичні за технікою і манерою виконання, вони об’єднали в собі декоративні якості традиційного народного килимарства та образотворчу стилістику професійного ужиткового мистецтва. Прикметність гобеленів майстрині – в розгорнутому сюжетно-оповідному наповнені. Це, переважно, картини з життя земляків – сцени свят і буднів, повсякденної праці і відпочинку. Вони викликають бажання довготривалого споглядання, „вслуховування” в тиху мелодію, творену згармонованою поліфонією кольорових і фактурно-пластичних виоформлень.

Художнє ткацтво - надзвичайно складний різновид художньої творчості. Воно потребує докладання значних фізичних сил і відчутних матеріальних затрат. А з часом, з роками мистецькі переваги пані Лариси схиляються до станкового малярства. Олійні фарби, так само як і пряжа, стали піддатливим матеріалом у талановитих руках майстрині. Живописні полотна, як і гобелени, організовуються за законами декоративності, за законами краси і гармонії. Мисткиня своєю легкою рукою ніби відкриває вікно у „жіночий” світ, звідки „струмує” світло – світло духовності, добра і любові. Пані Лариса звеличує своїх героїнь. Тема жінки пронизує усю її творчість. В полотнах авторки часто зустрічаються зображення світлосяйних, легких видовжених жіночих постатей у вбранні пастельних відтінків. У сенсі творчості пані Лариси вони є символами високої шляхетності і сумління, віри і життя, об’єктом і джерелом любові. Ці картинні образи, піднесені над прозаїчною повсякденністю, набувають ознак позачасовості і непроминальності, Слушно віднайдена формула художнього мовлення звучить „в унісон” з творчою ідеєю: плавні мелодійні лінії та пластичні ритми, „стишений” згармонований колорит, що тримається на світлоносних відтінках перлястих, блакитно-бузкових та „угамованих” смарагдових барв, утверджують думку авторки про духовну красу і всепереможну ходу жінки по Життю.

Лариса Бровді щиро переконана, що Краса таки врятує світ. Пошуками краси і природної досконалості позначені краєвиди та натюрморти мисткині. В цих полотнах особливо захоплює дивовижний дар живописця передавати свою щиру та показну радість, зачарованість красою та довершеністю натурних форм. Художниця виображує світ чистим і осяйним, позбавленим неспокою, провокативності, конфліктності і збурених почувань. Праці такого емоційно-оповідного спрямування позначені особливим дуалізмом художнього бачення авторки: здатність в гранично простому відкривати безмежну складність, помічати те, чого не фіксує сторонній погляд, дивитися на світ очима першовідкривача і щедро ділитись набутим життєвим і мистецьким досвідом. Таке неоднозначне ідейно-смислове та образне потрактування в поєднанні з багатозвуччям кольорів, форм і емоційно-настроєвих забарвлень надає натюрмортам та пейзажам авторки інтригуючої недомовленості, запрошує глядача до співтворення картинного світу.

Нерідко серйозні інтонації в творчості пані Лариси змінюються доброзичливим теплим гумором, жартівливою грайливою настроєвістю. Вона з доброю посмішкою дивиться на нехитре життя-буття своїх земляків, згадує веселі сценки щасливого безтурботного дитинства – пори одвічного свята і радості. І тоді під пензлем мисткині народжуються картини навпрочуд чистосердні, розфарбовані у радісні веселкові кольори. Спрощеність і узагальнення живописно-пластичної форми, умовність і яскрава декоративність палітри зближують ці полотна з формотворчою естетикою народного малярства та щирою неупередженістю дитячого малюнку.

Вже майже п’ять десятиліть поряд з пані Ларисою живе і працює її обранець вірний супутник життя, перше і єдине кохання, помічник, товариш і колега нині народний художник України Іван Бровді. Атмосфера толерантності, взаємоповаги, порозуміння і взаємопідтримки, що панує в родині, уможливлює формування незалежної особистості, забезпечує мистецьку самодостатність та індивідуальну виозначеність кожного. Життєва мапа пана Івана, що народився 20 червня 1939 року, небагата географічними назвами. Уродженець Закарпаття, він усе своє життя пов’язав з отчим краєм, з рідним народом, є невід’ємною часткою його екзистенції. Художник міцно укорінився в глибинні пласти народної культури, надихається і живиться його потужною творчою енергією.

Як і пані Лариса, він є вихованцем Ужгородського художнього училища, навчався у творчих майстернях відомих закарпатських скульпторів, засновників професійної пластики краю І.Гарапка та В.Свиди. Тут він не тільки успішно засвоїв уроки професійної майстерності, але й зумів осягнути і зрозуміти непроминальну цінність витворів народних майстрів – зодчих, гончарів, різьбярів. Рані самостійні скульптурні праці молодого художника були зорієнтовані на стилістику народного різьблення. У дусі народної художньої образності виконані скульптурні праці на фольклорну тематику, у яких автор щирою теплотою і симпатією відтворює повсякденне життя земляків. Ці щиросердні за своїм образно-сюжетним наповнення твори позначені високою культурою обробки дерева, виразною стилізацією та узагальненням скульптурних форм. В цьому чується відлуння народної естетики..

Творчий потенціал скульптора не замикається камерною пластикою. Іван Бровді – автор цілого ряду монументальних скульптурних праць, що органічно „живуть” в природньому та архітектурному середовищу, змістовно та естетично збагачуючи наш життєвий довкіл.

Амплітуда творчих захоплень Івана Бровді – широка. В останні роки його мистецькі домінанти – в царині живопису. Скульптура з чіткою тривимірністю і монохромністю візуального мовлення поступається місцем площинному живописному відтворенню з яскравою поліхромією звучних декоративних кольорів, що складають прикметну ознаку його полотен. Пензлик, як і різець, стає слухняним інструментом в талановитих руках Майстра. Сюжетні наголоси і пріоритети не покидають меж тематичної оповідності ранніх скульптурних творів. Колоритні сценки побутування земляків – селян і лісорубів, ковалів і вівчарів, їх будні і свята, яскрава обрядовість залишаються в центрі мистецької уваги автора. Герої його малярських віддзеркалень – сильні і мужні люди з великими натрудженими руками, кремезними міцними постатями, чесними відкритими обличчями. Їхньою шляхетною сумлінною працею, вчинками і помислами твориться добро, звищується духовна екзистенція народу, примножуються багатства рідної землі та життєві статки горян. Не обмежений бажанням догодити невибагливим смакам, щасливо оминаючи спокуси та зваби комерційного кон’юнктурного попиту, автор вдається до філософічно-асоціативної образності мовлення, використовує зображальні можливості сміливих деформацій, художніх гіпербол та метафор. Живописець успішно уникає поверхової красивості, штучної правдоподібності та глянцевого гламуру картинного відтворення. Слушно віднайдена образотворча лексика цих малярських звернень творена сильними, динамічними, енергійними живописними формами, соковитим звучним лунким колоритом, сміливими зіставленнями та контрастами барвистих площин, міцною виваженою композиційною та об’ємно-структуровою побудовою.

Мужня епічна інтонаційна нота присутня в краєвидах художника, які вражають величчю і розмахом. В них – філософсько-епічне віддзеркалення вселенського кругообігу: людина – найвищий витвір Природи, водночас, вони є нерозривною взаємозалежною часткою мудрої упорядкованості світоустрою.

Нерідко Іван Бровді у своїх малярських шуканнях звертається до сюжетів морально-етичного спрямування. Він розмірковує над високим призначенням творця на землі, над сенсом людського життя, над його одвічними чеснотами і правдами. Пензлю художника належить ряд автомонографічних живописних сповідей, що відтворюють непросту долю та шляхетну місію художника, який живе радостями і тривогами часу, переймається і тішиться, страждає і заспокоюється, бореться і перемагає. Важливе місце в творчості мистця посідає сакральна тема, яка виявилась для живописця найбільш привабливим різновидом авторського оригінального художнього мовлення, у яку І.Бровді вклав свої найпотаємніші споглядання і уявлення. В його численних камерних виображеннях Небожителів, Мадонн та Янголів, вгадується спорідненість з народною міфопоетичною творчістю.

День свого спільного, одного на двох ювілейного семидесятиліття подружжя Бровдіїв зустрічає в доброму гуморі, здравії, взаємному коханні, в щасливому оточенні родини – люблячих турботливих доньок і чарівної онучки, в доброзичливому колі колег і численних симпатиків і поціновувачів їх таланту. Існує справедливе ствердження, що добре виконана праця – то молитва до Бога. Лариса та Іван Бровді роблять свою справу чесно, сумлінно, натхненно. Переконані, Всевишній почує їхні молитви і завдяки їхнім творчим зусиллям і намаганням Світ стане хоч трішечки добрішим, чистішим, прекраснішим.

Олена Приходько,
зав.експозиційним відділом
Закарпатського обласного
художнього музею ім.Й.Бокшая
Галина Рижова,
головний зберігач фондів
Закарпатського обласного
художнього музею ім.Й.Бокшая
мистецькі критики,
лауреати обласної премії
ім.. Й.Бокшая та А.Ерделі.

«НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ І ЕПАТАЖНИЙ „ЕЧІ”. ФЕРЕНЦ СЕМАН (1937-2004)»
Початок виставки: 27 березня 2009 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Непередбачуваний і епатажний, екзальтований і експресивний, парадоксальний і пристрасний – таким „увірвався” у мистецтво Закарпаття Ференц Семан – на ім”я Ечі, яке стало його творчим псевдонімом і котрим він сигнував усі свої мистецькі праці. Це трапилось на початку 60-х років минулого століття, коли вітчизняна образотворчість знаходилась в тісних лещатах більшовицької ідеології. Природньо, що тогочасний художній та політичний офіціоз демонстрував різке неприйняття богемно-артистичного художника-вільнодумця, що так не вписувався в радянське ідеологічне кліше, затаврував його, як чужака-формаліста, що сповідує ворожу соціалістичному суспільству буржуазну культуру.
Ференц Семан народився в Ужгороді. Здібному юнакові поталанило закінчити Ужгородське художнє училище, однак двері професійних „вищів” виявилися для нього зачиненими: за молодим художником міцно закріпилась репутація „духовного емігранта”, „прислужника чужої ідеології”. Втім, Ечі не здавався на милість неприхильної до нього долі. Він вперто і наполегливо працював, сміливо відстоюючи свою власну художню програму, не зраджуючи своїм естетичним уподобанням. Йому навіть пощастило стати вільним слухачем Талінського художнього інституту, а в 1968 році відкрити персональну виставку своїх творів. Дарма, що за лічені дні вона була закрита. На вернісажі все ж встигли побувати десятки, сотні прихильників його таланту. Виставка стала знаковою, резонансною подією в художніх колах міста.
На цьому виставкова діяльність Ф.Семана на теренах України закінчилася аж до початку 90-х років, коли радянська імперія, а разом з нею і ідеологічна інквізиція, пішли у небуття. До Ечі прийшло визнання, популярність сягнула далеко за межі України, але це було потому...
У далекі ж 60-і – холодна байдужість до долі митця: життя Ечі супроводжувалось тотальним безгрошів’ям , відсутність гідної роботи, він по вінця скоштував гіркоту неприйняття і непорозуміння. Та наперекір випробуванням долі живий, темпераментний, до безтями закоханий у мистецтво Семан не здавався. Він без втоми писав – для себе, друзів, знайомих. Це було сенсом і формою його існування, без творення він не мислив свого життя. В роботах художника-бунтівника прочитується добра інформованість, ґрунтовна обізнаність з іноваційними здобутками європейського мистецтва. В них висвічується відгомін творчості Сезана, Матіса, Пікассо, Ван Гога, Моро.

У мистецькому доробку живописця зустрічаються численні автопортретні відтворення. Виразні риси художника проступають в іронічно-сентиментальних образах арлекінів з штучно намальованою посмішкою і театральною сльозою, в сумних живописних відображеннях сліпих музикантів та знедолених бідаків, у готескових обличчях чудних персонажів сюжетних композицій.
Ці картини – автомонографічні віддзеркалення життя художника, Багатій уяві і фантазії Ечі немає меж. Його креативність – яскрава суміш тем і жанрів, настроїв і емоцій, стилів і образних потрактувань. Смуток і радість, заспокоєність і тривога, інтрига і роздуми, провокація і зосередженість - на картинах художника строкатий калейдоскоп настроїв, проявів людського життя. А відтак - своєрідна еклектичність засобів художньої мови, сплав, здавалося б, несполучних формальних ознак, які під талановитим пензлем Ечі перетворюються на струнку цілісну естетичну малярську формулу. Художник сміливо вдається до живописних гіпербол і експресивних деформацій, образних узагальнень і граничних стилізацій, сміливих композиційних зміщень і активних колірних дисонансів. У такий спосіб автор бентежить, збуджує, хвилює уяву, закликає глядача до співпереживання, співтворення картинного образу. За зовнішньою бравурністю, живописною легковажністю криється чутлива вразлива душа, добре любляче і чуйне серце Художника.
З часом настроєва забарвленість композицій Семана підлягає авторській корекції: скорботні, часом трагічні, сумувато-іронічні ноти поступаються місцем гармонійній ясній тональності, полотна висвічують відчуття радості і щастя життя. Такими є „Угорська сюїта”, „Закарпатські Мадонни”, „Квіткові натюрморти”.
Натюрморти – різновид малярства, що займає важливе місце у творчості живописця. Тут панує неполишаюча атмосфера гри – гра відтінків, ліній, форм, об’ємів, фактур. Втім, у цьому дивовижному коловороті предметного різнобарв’я безпомилково вгадується центр композиції, її колірні, структорові та архітектонічні наголоси.
На особливу увагу заслуговують акварелі Семана останніх років. Вони є своєрідною антитезою малярства попередніх десятиліть. Це переважно зображення квітів „по мокрому” – тобто на зволоженому папері. В цих великоформатних аркушах автор вочевидь відступає від свого скептично-іронічного погляду на світ, від занадто виявленої деформації і стилізації предметних зображень. За переконанням художника кожна квітка – досконалий витвір природи, вона несе в собі частку світової гармонії і краси. Праці цієї серії вирізняються складним співвідношенням прозорих акварельних барв – зіставлення і контрасти бузкових, рожевих, блакитно-перлястих, пурпурово-червоних, що робить ці твори особливо привабливими і загадковими.
Вони ніби відтворюють „стенограму душі” митця – натхненної, емоційної. Малярське соло Майстра обірвалося раптово, передчасно, у мить, коли до нього нарешті прийшло відчуття щастя, наздогнали визнання, слава і популярність, коли він відчув необхідність своєї творчої присутності у мистецтві. Художник живе допоки живуть його твори. Ечі судилося довге життя....

«Шандор Зіхерман»
Початок виставки: 11 березня 2009 р.
Завершення виставки: 31 грудня 2009 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Шандор – Роберт Зіхерман народився у 1935 році в місті Ужгороді. Є членом Спілки художників Росії з 1966 року, а також членом Спілки художників Угорщини, Товариства угорських скульпторів та Всесвітньої асоціації художників – медальєрів. Учасник численних персональних виставок в Угорщині, Австрії, Франції, Бельгії, Німеччині. Шандор Зіхерман зарекомендував себе вправним живописцем, скульптором, графіком, майстром медальєрної пластики, керамістом та гобеленником. Багатогранність обдарування Шандора Зіхермана полягає у влучному поєднанні у творчості різних жанрів мистецтва. Глибини культурно – мистецьких здобутків художників Росії у контексті світового мистецького процесу були професійно опрацьовані талановитим випускником Вищого художньо – промислового училища ім. В.І. Мухіної у Ленінграді Шандором Зіхерманом. Добра, ґрунтовна, класична освіта, щирість та природність оточення допомогли Ш. Зіхерману відчути себе російським художником. Саме так він себе і називає.

У беззаперечно цікавій авторській творчій манері та художній стилістиці живописця читається вплив потужного мистецтва Росії початку 20 ст. Росія скорила палке серце художника Шандора Зіхермана своєю необмеженою безмежністю, звабила його яскравим багатобарв’ям культур, традицій, народів. Йому, уродженцю західно розташованого Ужгорода, до душі були гостро відчуті ним в Північній Пальмірі запаморочливі віяння свободи. З роками у Зіхермана відбувається несподіваний, але очікувано – прогнозований поворот долі: після одержання диплома він їде на Урал, на Північ. Усі етапи творчого становлення справжнім майстром Ш. Зіхерман пройшов саме тут, в Росії. Географія його життєвих і творчих мандрів цікава: від Поволжя, Пермі, Самари, Тольятті до Якутська, Гурзуфа, Дзінтарі.

Шандор Зіхерман майстерно володіє засобами художньої виразності: формою, кольором, площиною. У авторських живописних роздумах не можна не помітити певного прагнення до структуризації простору, оформлення предметів та середовища в одну образну сценку чи дію. Кожен мотив несе в собі свою багатогранну валентність, виявляє здатність гармонійно поєднати кольори та відтінки. Ритмічна структурованість поверхні полотен наповнює сюжети нюансами смислових відтінків. Органічність авторських формалістичних вирішень свідчить про бажання привести мистецькі пошуки до спільного знаменника реалізму. Привертають увагу глядача численні портрети Ш. Зіхермана. Вони відчутно різняться характером, настроєм, емоціями. Від психологічного стану автора часто залежить камерність чи драматичність, дещо демонстративність постановки. Втім, тенденція до потужного наростання експресії з часом виносить на поверхню цілі пласти знахідок типів, особистостей, постатей. Тут і легендарні античні герої, і динамічні сучасники. Майстерне перевтілення (своєрідна травестія східного театру) – ознака яскравої уяви автора, яка приносить на полотно несподівані історичні ситуативні паралелі. Художник дуже часто сам стає героєм портретів. Відсторонено – споглядаючий на початку життєвого шляху, Шандор Зіхерман з плином часу стає тим, хто вміє вслухатися у білий шум Вічності. З співаючою мушлею біля вуха художник переживає щирість і неповторність дитячого захоплення світом.

У авторських сценках „ню” майже завжди присутнє підсвідоме відчуття, що пристрасну жагу до життя художника тішать моделі – жінки. Потім розумієш, що це сповнена враженнями душа митця віддзеркалює на полотні багатством натури. У матеріально – чуттєвому світі Зіхермана усе зображене служить тільки інструментом художника – творця. Густі, пастозні мазки огортають і ліплять форму тіл, фіксують полум’я емоцій, незбагненне щастя дотиків. Автор живе у творах разом з моделями, портретованими, шукає себе і своє місце у довгій мандрівці додому. Часом почувається подорожнім, що грається з цим світом. Дивується від побаченого в аулах та кишлаках Азії, де пластика землі, дерев, каменів, будинків дуже монументальна в живописі, а насичені декоративні кольори часто сивіють, вигораючи під пекучими променями полудневого світила.

Пейзажі Зіхермана завжди відтворюють місцину, що має певний конкретний впізнаваний характер. М’яка пластика невисоких гір не суперечить людським типажам, що підсилюють специфічну ознаку зображеного. Колоритні гуцулки в Карпатах, експресивні вершники на Памірі увиразнюють динамічні зарисовки автора. Відрадно те, що глядач завжди знає, про що йде мова.

Тяжіння до просторового конструювання формою, ліплення світлом та щільними масами фарби бере початок від того мистецького джерела, що додає живописним творам Шандора Зіхермана відчуття реалістичності. Не випадково критики називають його представником епохи „другого” російського авангарду. Здається, масивна предметність відтвореного в полотнах світу Шандора Зіхермана іде з його життєвої позиції: художник пише просте, невигадане життя. І, при всій загостреній матеріалістичності авторського світобачення, Зіхерману притаманна непідвладна буденній логіці поетичність, навіть ліричність.

Ця негучна співзвучність мелодійної живописної фрази прихована у виразно акцентованих натюрмортах Зіхермана. Вони милують око, привертаючи до себе увагу, зачаровують. Прозорі, граціозні звиви пелюстків нарцисів нагадують улюблені художником жіночі тіла. Яскрава прямолінійність сонячного світла затоплює багатством кольору зрілі шапки соняхів. Щедра повнота бузкових суцвіть вивершує крихку прозорість склянок з водою.

Усі грані прояву та шліфовки таланту говорять, що ми маємо справу з небайдужим митцем. Беззаперечно, що найвишуканішою квіткою є для Ш. Зіхермана жінка. „Ренесансні” поклоніння жіночності та материнству струмують нескінченним фонтаном, що проявляється пластичністю тіл, рельєфністю форми та лінеарною виразністю.

Ш. Зіхерман сказав своє слово в живописі, став членом Всесвітньої асоціації медальєрів, Європейського та трьох основних угорських спілок художників, представив себе в Росії як талановитий монументаліст.

Ш. Зіхерман любить життя. Він любить його і як свято, і як буденність, любить тихі вулички, кав’ярні, старовинні будинки. Любить Прессера Габора та його музику, любить людей, Європу і Азію, любить світ. У художника поряд мажор і мінор. У нього кожна зустріч – цікавість, кожне прощання – передчуття наступного свята. Художник осягає існуючий світ через омріяне мистецтво, де завжди пульсують емоції Вищого.

Шандор Зіхерман в гостях на Закарпатті, бо з 1989 року тривало живе в Угорщині. Своїм землякам щедро дарує свій світ, представлений у виставці живопису та медалей, створених упродовж його багатого мистецькими подіями життя.

Людмила Біксей
заступник директора з наукової роботи
Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая.

«ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ НА ЗАКАРПАТТІ ПЕРІОДУ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ »
_______________________________________________________________________________________________________________

Закарпатська школа живопису - унікальне яскраве з”явлення у координатах української національної образотворчості. Зорієнтована на формотворчу стилістику народного мистецтва вона від самого зачатку демонструвала відкритість на зустріч інноваційним пошукам і здобуткам європейської художньої культури. Період зародження і становлення професійного крайового малярства припадає на перші десятиліття минулого століття, які були позначені відчутним пожвавленням у всіх сферах життя на Підкарпатській Русі (так за часів Чехословацької республіки офіційно називали Закарпаття, яке на правах автономії увійшло до складу цієї держави після Тріанонської угоди 1920 року). Водночас з економічними, соціальними і політичним перетвореннями Сріберна Земля (поетична назва карпатського краю) переживала часи своєрідного культурного ренесансу. У найвіддаленіших верховинських селах відкриваються нові школи, в містах – численні професійні освітні заклади, створюється регіональний відділок товариства Просвіта, організовано професійний драматичний театр, відкривається перший фаховий учбовий заклад „Публічна школа малювання”, створюється перше фахове об”єднання художників „Товариство діячів образотворчих мистецтв на Підкарпатській Русі”. Помітно активізовується виставкова діяльність. Закарпатські художники не обмежуються участю на місцевих виставках, вони експонують свої твори у таких відомих культурних столицях Європи, як Прага і Будапешт, Братіслава і Мюнхен, Париж і Відень.

На свою маленьку отчину повертаються збагачені знаннями і досвідами представники мистецької еліти, які здобули блискучу фахову освіту в культурних осередках Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Німеччина, Франції, Австрії, Італії. Свідомі своєї національної приналежності, сповнені чуття власної гідності і професійної самодостатності, вони гуртуються навколо ідеї патріотизму, свободи, економічного та культурного розвою краю, піднесення духовної екзистенції земляків. Ці настрої набули особливої виразності і гостроти у останні передвоєнні і воєнні роки, коли заціпеніла Європа з жахом спостерігала за злочинними

антилюдськими діяннями фашистського режиму, коли на маленькому клаптику землі, на теренах Підкарпатської Русі з”явилась невелика оаза свободи – Карпатська Україна, що відважилась чинити супротив потужній армії насилля і агресії.

Патріотично налаштований творчий потенціал краю об”єднувався навколо видатних постатей Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі, велетів закарпатського малярства, фундаторів крайової художньої школи. Неподібні за своїми творчими поглядами, мистецькими уподобаннями, ознаками особистісного стильового мовлення, ці художники були єдині у своєму прагненні служити рідній землі, її поваги гідному народу.

Основною образно-оповідною домінантою мистецтва Й.Бокшая, послідовного і переконаного прихильника реалістичного стильового мовлення, була тема магнетизуючої принади отчого краю, своєрідного колоритного укладу життя земляків. Він багато і плідно працює в жанрі пейзажу. Краєвиди художника незмінно позначені проникливою чуттєвістю, настроєвістю, емоційністю. Водночас, в них присутнє загострене відчуття батьківщини, висвітлюється чиста, щира і непоказна любов і прив’язаність автора до рідного краю, глибокі переймання його непростою долею. В картині „Хустський замок”- філософічні роздуми і розмірковування художника про складну, часом неоднозначну історію свого народу, віра в його нездоланну силу і справедливе прийдешнє. Праці живописця важко віднести до якоїсь однієї емоційної забарвленості. Життя верховинських селян захоплює його своєю поезією, романтичною екзотикою, дивовижно-барвистим, яскравим національним колоритом. На цій прекрасній землі живуть прекрасні, чесні і чисті у своїх прагненнях, діяннях і помислах люди - стверджує автор у своїй ліричній картині „Дівчата на полонині”, яка хвилює ясністю, особливою гармонійністю і духовною наповненістю образів.

Відродження культурного життя краю в 30-х роках минулого століття не меншою мірою завдячує творчості Адальберта Ерделі – одного з найнеординарніших, найзнаковіших мистецьких особистостей. На відміну від спокійного, розважливого і поміркованого реаліста Й.Бокшая, гарячий, емоційний і темпераментний А.Ерделі поділяв естетику тогочасних інноваційних малярських течій. Він невимушено вільно „грається” з натурою, сміливо стилізуючи , деформуючи і узагальнюючи колір і пластику, узгоджуючи картинні живописні відтворення з власною креативною програмою. У творчому доробку А.Ерделі - серйозні напрацювання у різних жанрах: він однаково віртуозно працює в царині пейзажу і натюрморту, портрету і сюжетної картини. Найкрасномовніша ознака полотен маестро – здатність відчувати, виображувати світ прозорим і осяйним, гармонійним і незамуленим, відповідно до власного позитивістського погляду на світ. Вода – один з найулюбленіших мотивів. Вона є незмінним супутником натюрмортів і краєвидів художника: пейзаж з водоймищем, у якому віддзеркалюється увесь оточуючий світ, ваза або склянка з кришталево чистою водою на гладкій поверхні столу. Саме вода, за уявленням автора, є поетичним уособленням краси і гармонії світотворення.

Особливий духовний зв”язок з мистецтвом маестро засвідчують полотна його учня і послідовника Адальберта Борецького. Втім, вихованець ніколи не копіював образотворчу стилістику свого уславленого наставника. З учителем його споріднює безумовна відданість закарпатській темі, артистизм виконання, свобода і розкутість формотворення. Він – природжений композитор багатомірних епічних полотен.” Я – живописець Верховини, - зізнається художник, - працюю над образами лісорубів і плотогонів, обвіяних усіма вітрами...” Водночас художник не відвертається від проявів повсякденного життя, із захопленням пише краєвиди, що полонять своєю романтичною забарвленістю, сюжетні композиції, які відтворюють особливості національного побутування земляків – людей сильних, красивих, сумлінних.

Серед талановитих учнів А.Ерделі в Публічній школі малювання був Андрій Коцка, якого справедливо називали поетом і співцем Карпатської Верховини. Художника вабить світ, очищений від побутовізму, прозаїчності і дріб”язковості, він надихається колоритною, піднесено-романтичною стороною життя верховинських горян. Живописні сюжети та краєвиди митця висвічують тонку поетичну настроєвість , ліричну замріяність, тиху задуму. Автор бачить світ упорядкованим, просвітленим, довершеним і ясним. Людина чується у ньому затишно і щасливо. Колір і фарби – стихія майстра. Він з насолодою імпровізує, чаклує над ними, досягаючи неперевершених живописних ефектів. Стишені ритми, заспокоєні форми, м”які обтічні обриси створюють відчуття одвічності, непроминальності Природи і Життя.

Прикметною постаттю у образотворчості Закарпаття останнього передвоєнного десятиліття був Федір Манайло, що увесь свій могутній талант живописця присвятив своїй батьківщині, її гордому і мудрому народу, котрого до безтями любив і глибоко шанував. Художник ґрунтовних енциклопедичних знань з питань історії та етнокультурних особливостей Карпатського краю, він бачив свою високу місію митця у відтворенні духовного та повсякденного буття земляків з їх колоритною національною окремішністю, з їх споконвічними пориваннями до добра і віри, до гідного достойного життя. Сцени, змальовані художником у передвоєнні роки, далекі від ідилічних безтурботних картинок гуцульського побутування – це образи-символи невичерпних духовних і фізичних сил народу, це знаки-пророцтва тяжких випробувань, борні за кращу долю і віри у прийдешнє відродження.

Золтан Шолтес належить до кола учнів і послідовників Й.Бокшая. Творчий шлях художника починається у тридцяті роки минулого століття і від самого зачатку був зорієнтований і скерований у річище реалістичних форм виображення. Рідна земля для нього невичерпне джерело наснаги. Вона дає йому нескінченне багатство емоційно-чуттєвих та образних живописних відтворень. Природа на картинах митця завжди приязна, всміхнена і осяйна, хвилююча і неповторна у своїй нескінченно-мінливій і усталено-привабливій принаді у різні пори року. За настроями і образністю краєвиди митця надзвичайно близькі до стильового відчуття вчителя. Живописець щоразу послуговується суголосною образній ідеї формотворчою лексикою. Прикметність його пейзажних праць, багата пластична, фактурна колірна, структурно-просторова визначеність. Широка енергійна пластика, смілива декоративна палітра, творена багатозвуччям інтенсивних барв – все працює на поглиблення картинної виразності пейзажного образу. Часом автор вводить у краєвид побутові жанрові деталі, які оживляють, композиційно збагачують пейзажний мотив, підкреслюють нерозривний зв”язок людини з природним довколом.

Одним із улюблених вихованців А.Ерделі, рання творчість якого припадає на 30-і роки ХХ століття , був Ернест Контратович. Життєдайним джерелом, що напувало мистецтво художника, втамовувало його спраглу до краси і гармонії душу, були чудові карпатські краєвиди, самобутні традиції, обряди, вірування, багатий фольклор і міфологія верховинців, їх історія і побутування, трапляється в ранніх роботах митця, небайдужого і співчутливого до чужого болю і біди, звучать ноти „драматичної скарги”. Ці твори віддзеркалюють неспокій та бентежні настрої передвоєнної доби. Автор, часом, підсвідомо, на інтуїтивному рівні висловлює свій стихійний протест проти зла і несправедливості, не сприймаючи його розумом, не погоджуючись серцем і душею. Такі полотна приголомшують своїми надсадними інтонаціями, що досягається експресіоністичним загостренням малярського вислову, використанням тривожно-холодних сутінкових барв. Він, як і Ф.Манайло, шукав порятунку в чарівній принаді рідної землі, у колоритній видовищній стороні життя земляків. І тоді палітра митця спалахувала феєрією чистих насичених барв, у картинах звучали життєствердні інтонації віри, надії, захоплення. Наразі Е.Контратович – один із найшанованіших , найуславленіших митців Закарпаття. І сьогодні маестро залишається взірцем святого служіння мистецтву високому, чистому, чесному, не сфальшованому.

Сьогодні, у далекі від нас часи – 30-і роки ХХ століття – Закарпаття стало своєрідною художньою Меккою для представників різних національних мистецьких шкіл, які, інспіровані мальовничою красою місцевих краєвидів, приїздили у так званий „Закарпатський Барбізон” для творчої роботи в натурі. Тут побував відомий український графік Василь Касіян, що знаходився у чеській еміграції, а також його співвітчизник, товариш і колега Микола Кричевський,один із членів великої талановитої родини київських митців, цей мальовничий край неодноразово відвідував живописець із Галичини Іван Труш – авторитетний представник західно-українського малярства.

Творчі контакти закарпатських художників зі своїми угорськими, чеськими, словацькими, румунськими, польськими колегами обопільно збагачували митців, слугували потужним імпульсом розвитку творчого життя , вливаючи свіжий струмінь у течію локальних художніх процесів.

О.Приходько, мистецтвознавець,
завідуюча експозиційним відділом
Закарпатського обласного художнього
музею ім.Й.Бокшая.

«МИСТЕЦТВО РАДЯНСЬКОГО ЗАКАРПАТТЯ 1945-1985 рр.»
Початок виставки: 1 липня 2008 р.
Завершення виставки: 31 серпня 2008 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Ерделі А.М. (1891-1955) Натюрморт. 1952 р.

Манайло Ф.Ф. (1910-1978) Мотив Закарпатської ГЕС. 1959 р.

Кашшай А.М. (1921-1992) Долина ріки Уж. 1952 р.

Габда В. (1925-2003) Півони. 1972 р.

Термін „Закарпатська школа живопису” з'явився у середині 50-х років ХХ століття з „легкої руки” відомого українського мистецтвознавця Григорія Островського. В ті далекі часи він писав: „В українському радянському мистецтві закарпатські художники дуже швидко посіли видне місце. Не можна й уявити собі всесоюзні і республіканські виставки післявоєнних років, музейні експозиції без чудових, неначе світлоносних картин А.Ерделі, прегарних творів народного художника СРСР Й.Бокшая, витончених ліричних портретів А.Коцки, майстерних композицій Г.Глюка, оригінальних полотен Ф.Манайла, В.Габди А.Борецького, що полонять неповторним своєрідним баченням світу, пейзажів А.Кашшая і З.Шолтеса, скульпторів В.Свиди, І.Гарапко, графічних творів Е.Грабовського, В.Береца, Ю.Сташко. В цьому хорі дуже різних, але яскравих і сильних творчих індивідуальностей звучить одна об'єднуюча мелодія – любов до рідної землі. Уся творча практика закарпатських художників дозволяє говорити про них не тільки як про ідейно й організаційно згуртований колектив, але і як про цілком сформовану місцеву школу українського образотворчого мистецтва зі своїми характерними особливостями. ...Закарпатській школі живопису притаманна гаряча патріотична любов до трудящої людини й природи рідного краю, вірність принципам реалістичного мистецтва, оптимізм і життєрадісність, барвистість, декоративність, підвищена виразність й інтенсивність кольору, почуття настрою, яскраве сприйняття й відображення засобами живопису навколишнього світу”..
Своєрідним символічним містком, що єднає мистецтво тих, котрі стояли біля джерел зародження школи, із творчістю художників, яких сьогодні називаємо „старійшинами” закарпатського малярства є знані живописці - народні художники України В.Микита, Ю.Герц, Е.Контратович, І.Шутєв. Їх мистецтво вирізняється фундаментальною змістовністю творчого світогляду. Прикметною особливістю їх мистецтва є постійно присутнє відчуття спорідненості з батьківщиною, зі своїм народом, власною органічною „вписаністю” в його екзистенцією. У своїй творчості вони піднімають глибинні філософські проблеми буття людини на рідній землі. Герої сюжетних полотен цих авторів, сповнені гідності і самоповаги, вони живуть неквапним життям, мають свої колоритні звичаї і традиції...
Діалектику розвитку закарпатської художньої школи упродовж середини ХХ століття у значній мірі визначили митці, яких сьогодні називаємо „шестидесятниками”, бо саме на ці роки припадає початок їх самостійної творчої діяльності, впевненого мистецького сходження. Оновлення образотворчої лексики закарпатського малярства цього періоду, його збагачення новими формами живописного вислову багато в чому завдячує творчості таких художників, як П.Балли, подружжя Е. та М.Медвецьких, А.Шепи, А.Дунчака, В.Приходька, В.Скакандія, Є.Кремницької, П.Бедзіра, Ф.Семана, З.Мічки, П.Фелдеші.
Їх твори, різні за образотворчою фабулою, позначені оригінальністю творчих ідей та вправною фаховістю живописної реалізації. Усвідомлюючи своє покликання бути виразниками інтелектуального, естетичного і морального клімату своєї доби, проблем, настроїв і невирішених питань, вони в сміливих малярських маніфестаціях виказують свої особистісні тлумачення істинних цінностей життя, звертаючись до мови асоціативно-алегоричних зображальних систем, складних метафоричних висловів, закодованих сюжетних підтекстів.
Мистецький досвід старших колег виявився надійним орієнтиром для наступного покоління митців. Категоричне неприйняття епігонства, рішуча відмова від наслідування чужих образотворчих систем притаманна більшості представників нової генерації закарпатських художників.
Доробок засновників професійної пластики на Закарпатті знаходить своє гідне продовження в творчості скульпторів, що нині плідно працюють в цій царині, М.Попович, І.Бровді, Б.Корж. Увага до сучасних неординарних прийомів скульптури поєднується в їх творчості з високою технічною майстерністю виконання.
Цікаво і своєрідно перетворюють у своїх роботах традиції різьбярства подружжя М. та М.Іванчо, В.Щур. Захоплюючий світ фольклорних образів розкривається в кераміці М.Пуглик-Белень, А.Гіді, Л.Аверкієвої, Л.Яшкіної.
Твори закарпатських митців різних поколінь, які представлені на даній виставці (до речі всі вони зберігаються у фондах Закарпатського художнього музею ім. Й. Бокшая) являються яскравими взірцями художнього процесу, який почався в середині 40-х років ХХ століття і продовжується до наших днів.
Нині закарпатські митці живуть інтенсивним творчим життям, продовжуючи кращі традиції закарпатського малярства, засновані їх знаними попередниками.

Галина Рижова
Головний зберігач фондів музею

«ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ НА ЗАКАРПАТТІ ХІХ - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ»
Початок виставки: 11 квітня 2008 р.
Завершення виставки: 8 червня 2008 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Рошкович Г.П. (1851-1915) „Портрет графа Терек-Наполеона”.1888 р.

Муссон Т. (1887- 1946) „З ярмарки”

Бокшай Й.Й. (1891-1975) „Воздвиження чесного животворящого Христа”. 1939 р.

Манайло Ф.Ф. (1910-1978) „Табун гуцульських коней”.1947р.

Закарпатська художня школа – унікальне з'явлення на загальному тлі української національної образотворчості. Сам термін виник у першому повоєнному десятилітті, коли наприкінці 50-х років минулого століття фахівці радянської мистецтвознавчої науки відкрили для себе яскраву неповторну і своєрідну художню культуру карпатського краю з виразними локальними і часовими ознаками. Своїм корінням вона заглиблюється в життєдайні пласти народного мистецтва, надихаючись його потужною творчою енергією, що в поєднанні з відкритістю назустріч інноваційним пошукам і здобуткам європейського малярства виозначило художній феномен „мистецтво Закарпаття”. Звичайно як самостійне повновартісне художнє явище закарпатська школа живопису не була започаткованою у культурному вакуумі. Її засади закладались у мистецькому середовищі, сформованому творчими зусиллями попередників - представників не однієї генерації художників.
Тематична виставка, що наразі пропонується увазі відвідувачів Закарпатського обласного художнього музею ім.Й.Бокшая, включає авторські мистецькі праці, „дата народження” яких обмежується часовими рамками ХІХ-першої пол. ХХ ст.
Початок і середина ХІХ століття – це період відчутного пожвавлення художнього життя на землі „угорських русинів” (так за часів Австро-Угорської імперії називали Закарпаття, що упродовж століть входило до її складу). Через впливи різних національних мистецьких шкіл художнє життя на Закарпатті відрізнялось певною еклектичністю і строкатістю.
Своєрідної естетичної програми дотримувався художник Ф.Гевердле, вихованець Віденської академії мистецтв, що розділяв принципи академічного напрямку в живопису. Талановитий живописець і педагог він навчав азам професійної майстерності Й.Бокшая і А.Ерделі – велетів закарпатського малярства, що згодом стали фундаторами крайової художньої школи.
Право називатися художником вже нового ХХ століття, цілком справедливо належить Д.Вірагу, популярному свого часу майстеру портретного і жанрового живопису. З мистецтвом минулої доби його єднає міцний, впевнений академічний малюнок, темна „музейна” тональна палітра з характерними світлими відблисками, з прийдешньою епохою ріднить пошук нової манери живописної оповідності.
На перетині століть на Закарпатті ще не визріли передумови для формування самостійної малярської школи. З цієї причини професійні митці, отримавши фаховий вишкіл у культурних центах Європи, зазвичай, не поверталися на отчу землю. Серед таких вимушених „емігрантів від культури” був і уродженець Закарпаття Г.Рошкович – плідний і різнобічний живописець. Дві роботи художника із збірки музею „Портрет Терека Наполеона”, „Святі Кирило і Мефодій” виконані у звичній для живописця академічній манері з використанням умовного темного колориту, гладкої фактури письма, скрупульозної проробки щонайдрібніших деталей живописного відображення.
Продовжуючи візію розвитку образотворчості краю, слід зауважити, що зв'язок Закарпаття з європейськими культурними осередками відбувався і в зворотному напрямку. Представники національних шкіл сусідніх країн, захоплені неповторною своєрідною красою місцевих ландшафтів, колоритним самобутнім укладом життя народу, приїздили сюди, набиралися вражень, певний час тут жили працювали, вливаючи свіжий струмінь у течію локальних художніх процесів. Передусім, тут слід назвати імена Ш.Голлоші, І.Ревеса – видатних майстрів реалістичного мистецтва Угорщини.
Фундатор і духовний лідер славнозвісної Нодьбанської художньої школи Ш.Голлоші наприкінці ХІХ-поч.ХХ століття обирає місцем перебування своєї інтернаціональної художньої колонії невелике мальовниче гірське містечко Тячів. Серед учнів школи був талановитий закарпатський живописець-пейзажист Е.Грабовський, що згодом став одним з провідних майстрів регіонального малярства.
Значно більше зобов'язано Закарпаття учневі і послідовнику М.Мункачі, І.Ревесу. Художник тісними узами зв'язаний із Закарпаттям, тут він провів кращі роки свого життя, тут спочив і похований. Неоцінимою заслугою І.Ревеса перед мистецтвом Закарпаття був не лише сам факт присутності живописця в художньому житті краю, але його плідна педагогічна діяльність, адже серед талановитих учнів живописця по Будапештській академії мистецтв були Й.Бокшай та А.Ерделі – в майбутньому гордість і слава національної художньої культури.
В збірці Закарпатського художнього музею зберігається багата колекція творів І.Ревеса, в яких автор переконливою мовою реалістичного формовияву розповідає про життя угорського народу.
Уродженцем Ужгорода, що нерідко приїздив у рідне місто, був ще один популярний свого часу живописець Т.Маргітай. Він писав салонні, поверхово красиві, сентиментально забарвлені портрети, пейзажі, натюрморти, сюжетні полотна. До художників, що дотримувалися подібних творчих позицій, можна віднести його сучасників-закарпатців – Ш.Берегі, Е.Морваї, Я.Іяса, К.Ізаї, Й.Келемена, С.Кутлана. Попри те, що малярство цих живописців, не репрезентувало найвищі досягнення образотворчості краю, все ж кожен з них прислужився зміцненню і зростанню її авторитету.
На початку ХХ ст. Закарпаття стало своєрідною художньою Меккою для так званої „нової генерації” угорських митців, які заперечуючи і долаючи догми академізму, сповідували ідею свободи індивідуального самовираження. Знайомство з мистецькими працями Б.Івані-Грюнвальда, Д.Руднаї, І.Сьоні, Я.Торми, які нерідко приїздили в долину ріки Тиса на пленерні етюдні замальовки, інспірувало і запалювало молодих митців краю
Не менш міцними і плідними були творчі контакти Закарпаття з Чехословаччиною, які особливо активізувались по закінченню першої світової війни і укладанню Тріанонської угоди, за умовою якої Закарпаття увійшло до складу цієї держави на правах автономії. Це був період яскравого економічного і культурного відродження Сріберної Землі. Протягом тривалого часу в Ужгороді жили і працювали такі знані представники чеської і словацької образотворчості як Т.Муссон, М.Шпалова, Ф.Фолтін, із Праги приїздить уродженець України відомий графік В.Касіян, що в 20-х роках минулого століття знаходився в чеській еміграції, а також його товариш, співвітчизник і колега М.Кричевський, один із членів великої талановитої родини українських митців.
1920-і роки були прикметними очевидним оновленням і збагаченням образотворчої культури Підкарпатської Русі – офіційна назва краю за часів входження до Чехословацької республіки. Це час формування і становлення закарпатської художньої школи, як самостійного і повновартісного мистецького з'явлення.
Повернулися у рідну домівку після навчання у Будапештській академії мистецтв, далеких і близьких творчих мандрів А.Ерделі і Й.Бокшай, об'єднаними зусиллями яких відкривається в 1927 році перший в краї художній освітній заклад – Публічна школа малювання, а в 1931 році - Товариство діячів образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі, що піклувалося нагальними питаннями розвою мистецтва краю.
Переконаний прихильник реалістичних традицій Й.Бокшай невтомно розробляв єдину і велику тему своєї творчості – мальовнича природа рідної землі та її прекрасний, гордий і шляхетний народ. Картини художника, представлені на виставці, захоплюють неповторним національним колоритом, поетичною настроєвістю, барвистістю, впевненою матеріальністю реалістичного письма. На відміну від спокійного, розважливого поміркованого реаліста Бокшая гарячий і темпераментний Ерделі поділяв естетичні погляди представників інноваційних малярських течій. Він невимушено вільно „грається” з натурою, сміливо стилізуючи і деформуючи її, узгоджуючи картинні живописні відтворення з власним мистецьким баченням.
Особливий нерозривний духовний зв'язок з мистецтвом фундаторів закарпатського малярства засвідчують на виставці полотна їх учнів і послідовників: А.Коцки і А.Борецького Е.Контратовича, М.Розенберга, Б.Апаті-Абкаровича, З.Шолтеса. Це вияснюється не стільки в спорідненості стильових ознак живописної лексики, скільки в особливій атмосфері емоційно-образного наповнення картинного світу.
Без сумніву новим словом у мистецтві Закарпаття передвоєнної доби стала творчість Ф.Манайла. Після закінчення Празької художньо-промислової школи повернувшись на батьківщину, він захоплюється багатством і художньою досконалістю форм і проявів народної культури, що не могло не позначитися на його мистецтві.
В цілому матеріали виставкової експозиції розкривають панорамну картину художнього життя на Закарпатті ХІХ- першої половини ХХ ст., засвідчують виняткове багатство і розмаїття його мистецьких проявів. Цей часовий зріз, представлений складною мозаїкою різних стильових напрямків і естетичних програм, ознаменований з'явою сильних, неординарних, творчо амбітних особистостей, які піднесли духовну культуру Закарпаття до рівня європейськості. Їх мистецькі напрацювання, що збагатили скарбницю вітчизняної образотворчої культури, знаходять своє продовження і розвиток в креативі сьогодення.

Олена ПРИХОДЬКО
Завідувач експозиційним відділом музею,
Двічі лауреат обласної премії імені Й.Бокшая та А.Ерделі.

«Т.Г. ШЕВЧЕНКО ТА ЗАКАРПАТСЬКІ МИТЦІ – ЛАУРЕАТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ»
Початок виставки: 6 березня 2008 р.
Завершення виставки: 6 квітня 2008 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

"Дари в Чигирині" 1844 р.

"Лісоруби" 1975 р.

"Повінь". 2000 р.

"Різдвяний мотив на Верховині" 1997 р.

Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая відкриває виставку офортів нашого національного генія Тараса Григоровича Шевченка та творів закарпатців – лауреатів Національної премії ім. Т. Шевченка, в зв'язку з святковими днями Кобзаря на початку березня, а також для ширшого ознайомлення студентської та учнівської молоді з постаттю Шевченка – художника.
Тарас Шевченко навчався в Академії художеств м. Петербурга у Карла Брюллова (1838 – 1845 рр.), по закінченню якої одержав диплом „академічного художника” аж у 1860, незадовго до смерті.
Творча художня спадщина Т.Шевченка налічує багато шедеврів живопису і графіки талановитого автора. Два оригінальні твори художника зберігаються в нашому музеї. Тарас Григорович був віртуозним графіком і творив також у техніці офорту, яка є доволі складною і потребує копіткої, майже ювелірної праці. За досконале володіння цією технікою сучасники називали Тараса Григоровича „українським Рембрантом”.
Твори Шевченка, що зберігаються в нашому музеї, представляють нам глибинні класичні джерела творчості Кобзаря. Передусім, це Книга книг – Біблія, сюжет з якої зображений на гравюрі „Притча про виноградаря” (1858 р.), та сюжет з давньої історії України „Дари в Чигирині” (1844 р.).
Тарас Шевченко був професіоналом, майстром своєї справи, його літературна та художня творчість історією піднесена на дуже високий громадянський та мистецький рівень. Саме тому Національна премія ім. Т. Шевченка вручається професіоналам – художникам і літераторам, які зробили вагомий внесок в розвиток культури нашої Батьківщини.
Національна премія ім. Т. Шевченка – найвища творча відзнака в незалежній Україні. Достойні високої премії твори щороку шляхом конкурсного відбору та таємного голосування визначає комітет з премії.
Урочисту ходу лауреатів започаткували наші земляки композитори та літератори: Є. Станкович, О. Мишанич, І. Чендей, П. Скунць, Д. Кремінь. Першим із художників Державну премію ім. Т. Шевченка одержав В. Свида (1913 – 1989 рр.) за величну монументальну роботу „В сім'ї єдиній”. Плоть від плоті народу, Василь Свида своєю долею реалізував рівень народного різьблення на елітарній висоті. Небуденний майстер, що дуже добре пам'ятав своє коріння. Навіть і в цьому перегукується з Шевченком, який шанував своє селянське походження. Талант, дарований Всевишнім, не згаяв, але ретельно удосконалював у навчанні різьбленню. Сходивши у молоді роки далекі краї, В. Свида на рідній землі реалізувався як художник. Спадщина автора щедро представлена в нашому музеї: це твори на побутову, етнографічну тематику „Над колискою”, „Поцілунок”, „Увиванець”, „Опришки”, „Під дощем” тощо. Вони незмінно викликають захоплення.
1994 рік увінчав красномовні та полум'яно – веселкові полотна серії „Барвиста Верховина” Ю.Д. Герца Державною премією ім. Т. Шевченка. Така нагорода – визнання на державному рівні, коли творчість художника репрезентує націю, а за творцем стоїть держава як запорука поваги до культурних цінностей народу, до культурної спадщини нації.
У полотнах народного художника України Ю. Герца (1931 р.н.) постійно оптимістична, мажорна атмосфера. Живописні твори художника нагадують чудові вітражі, мозаїки, витворені з прозорих смальт.
Художники – лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка, увінчали землю своїми творами, як „Господнє творіння”. Пошуки життєвого ідеалу в народі і, врешті – решт, знаходження цього ідеалу на рідній землі відзначилися для народного художника України Володимира Микити Національною премією ім. Т. Шевченка 2005 року. Його бачення світу спроектоване через призму батьківського краю – улюбленої Сріберної Землі – Закарпаття. У творах Володимира Васильовича Микити (1931 р. н.) – минувшина, що зазирає крізь старе село у теперішнє і майбутнє. Своєрідний живописний літопис рідного краю, реалізований засобами образного відтворення майстра – непересічний творчий доробок народного художника України В. Микити.
Долучається до галереї лауреатів – закарпатців і ще один наш земляк Андрій Бокотей (1938 р. н.), що теж прославив рідне Закарпаття, хоча упродовж десятиліть живе у Львові і очолює Національну художню Академію. А. Бокотей є знаним майстром художнього скла, шанованим педагогом та оригінальним хранителем декоративно – ужиткової мистецької національної традиції Карпатського регіону. На жаль, музей не може представити у експозиції жодного твору художника.
Закарпатці – лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка – наша гордість. Їх високо оцінена творчість – надбання культури не тільки нашого краю, а й чудової мальовничої України.

Людмила Біксей
заступник директора музею з наукової роботи,
двічі лауреат обласної премії ім.. Й.Бокшая та А.Ерделі
Євгенія Стародубцева
науковий співробітник музею

«ІГОР ЕММАНУІЛОВИЧ ГРАБАР: ВИСТАВКА ТВОРІВ ІЗ ЗОЛОТОГО ФОНДУ МУЗЕЮ»
Початок виставки: 27 липня 2007 р.
Завершення виставки: 9 вересня 2007 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

"Портрет О. Грабар" 1924 р.

"Троянди на вікні" 1939 р.

"Дівчина в блакитній кофтині". 1940 р.

"Березова алея" 1939 р.

„Я почав малювати з тих пір, як себе пам’ятаю.
З дитячих років мистецтво для мене –
єдине джерело радості і горя, захоплення і
страждань, зачарування і обурення,
єдиний і справжній сенс життя...”
І.Грабар

         Людина енциклопедичних знань Ігор Грабар назавжди залишиться  в історії мистецтва Росії, як кращий знавець староруської ікони та архітектури, засновник музеєзнавства, як науки, редактор академічного видання „Історія російського мистецтва”,  автор монографій „І.Рєпін”, „В.Сєров”, „І.Левітан” та мистецьких статей з питань історії живопису Західної Європи, архітектор, організатор реставраційних майстерень, які згодом стали інститутом реставрації, чудовий живописець – народний художник СРСР, дійсний член Академії наук та мистецтва – це тільки малий перелік аспектів діяльності та почесних звань нашого славнозвісного земляка.
І.Грабар народився в Будапешті в 1871 році, його батько Е.Грабар був депутатом угорського парламенту, делегований від русинського населення Підкарпатської Русі, а мати О.Добрянська – донькою А.Добрянського відомого державного та культурного діяча свого часу. Перші роки свого життя  І.Грабар  прожив на Закарпатті у селі Чертеж у родинному маєтку. В 1880 році Ігор разом з батьком та братом Володимиром, з політичних причин  терміново від’їжджають до Москви, з цього часу Росія назавжди стала для них другою батьківщиною. Після закінчення Петербурзької академії мистецтв та Мюнхенської художньої школи А.Ашбе Грабар працює  в жанрі живопису (в цей час він в захваті від французьких імпресіоністів). Разом з тим,  вивчає стародавні російські ікони та фрески в церквах Троїцько-Сергійової  Лаври, Москви, Новгорода, Пскова, а знайомство з іконами та старовинною дерев”яною архітектурою Архангельської губернії, відкрило для молодого художника глибинну суть, витоки та традиції сакрального мистецтва північної Росії.  Починаючи з середини 20-х років ХХ ст., ім”я І.Грабаря знають в колах  європейської мистецької еліти не тільки, як тонкого поціновувача староруського іконопису, реставратора, теоретика мистецтв, талановитого живописця, але як і беззаперечного знавця творчості художників епохи Відродження та живопису Ван Гога і Гогена.  
Ігор Грабар все життя був у коловороті подій російської історії початку ХХ ст. Стабільне і спокійне життя музейного працівника, активного члена об”єднання „Мира искусств”, редактора мистецьких журналів відійшло у вічність після жовтневого перевороту більшовиків. Тоді для Грабаря стала дуже важлива проблема – врятувати і зберегти мистецькі твори, які накопичувалися та зберігалися у старовинних російських дворянських садибах впродовж століть. І з цією задачею він блискуче впорався: в музеї Москви та Петербурга на підводах звозилися тисячі художніх творів: живопис, скульптура, фарфор, графіка та книги. Весь матеріал підлягав науковій  обробці, кожна робота потрапляла до рук реставраторів, які повертали витворам мистецтва первісного вигляду.
В цьому невпинному процесі служіння мистецтву пройшло все життя Майстра. В 1955 році, І Грабарю випала нагода приїхати на землю своїх предків – Закарпаття. Тоді у живописця з”явилася ідея подарувати Закарпатській картинній галереї колекцію своїх творів. В листі до друга митець писав, що він дуже серйозно ставиться до цієї події: починаючи з 1940 року І.Грабар не продавав свої твори не тільки колекціонерам, але й музеям, а тому в майстерні накопичилось багато полотен, які могли відобразити весь творчий шлях митця від ранніх студентських штудій вугіллям, архангельських акварельних краєвидів, графічних ілюстрацій до творів Гоголя (ще за підписом Храбровъ) до живописних праць  початку та середини ХХ століття. Формуючи колекцію авторських робіт для нашого музею, І.Грабар поступив , як справжній  музейний науковець: у нас є можливість,  простежити творчий шлях художника від початківця до поважного академіка. Маестро подарував портрети людей, які для нього завжди були дорогими і близькими: „О.Добрянська” (мати, яку він обожнював); „В.Грабар” (брат, відомий московський юрист); своїх друзів, знавців давньоруського іконопису „П.Нерадовського” та „С.Чуракова”. Збірка відображає всі грані творчості Майстра: психологічні портрети, яскраві краєвиди, чудові натюрморти, жанрові полотна.
Жоден з  периферійних музеїв  Росії чи України не власнить такої багатої колекції картин І.Грабаря. Закарпатський обласний художній музей упродовж 52 років пишається, зберігає і експонує неповторні твори нашого славетного земляка.

Галина Рижова,
головний зберігач фондів,
лауреат премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі,
куратор виставки

«НОВІ МУЗЕЙНІ НАДХОДЖЕННЯ 1996 - 2006»
Початок виставки: 23 березня 2007 р.
Завершення виставки: 13 травня 2007 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Ф.Федоровський Ескіз декорації до опери "Псковітянка" 1938 р.

М. Левитська. Ескіз декорації "Дон Жуан" 1989 рік.

Невідомий іконописець 19 ст. Україна. "Деісус"

І. Шолтес. Закарпатський пейзаж. 1946 р.

Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая – важливий осередок культури не тільки регіонального значення. Це вагомий музейний комплекс  загальнодержавного рівня, у якому зберігають, демонструють і колекціонують високоякісні мистецькі надбання зі скарбниці європейської та вітчизняної образотворчої культури. Комплектування збірки є одним з найважливіших та життєво необхідних видів діяльності музеїв.
Поповнення фондів здійснювалось різними шляхами – посередництвом державних надходжень, закупівель з приватних зібрань, у виді подарунків від окремих осіб та громадських інституцій, тощо. Слід відмітити, що упродовж останніх двох десятиліть поповнення музейної колекції, на превеликий  жаль, дещо уповільнилось, що було зумовлено рядом об”єктивних причин, як соціально-політичного, так економічного характеру.
Однак, на часі ми з приємність відмічаємо, що упродовж останніх кількох років у цьому напрямку музейної діяльності простежується  помітне пожвавлення: музейна колекція цьогоріч  поповнилась кількома десятками високоякісних творів, що спонукало науковий колектив музею зорганізувати виставку нових надходжень.
Виставкова експозиція включає понад сімдесят творів, що поповнили музейні фонди упродовж періоду  1996-2006 років. Це найбільш вартісні з огляду їх мистецької якості твори, що гідно репрезентують досягнення зарубіжного та вітчизняного мистецтва. Хронологічно експозицію відкривають твори російського та українського іконописного малярства ХІХ століття. Оглядаючи цей експозиційний розділ, глядач занурюється в атмосферу високої духовності. Експонати, що репрезентують цей різновид високого мистецтва, підкупають чистотою, щирістю, безпосередністю потрактування образів, що ви оформлюються на послідовному дотриманні іконописних канонів у поєднанні з творчим переосмисленням сакральної ідеї.
Не полишаючи візії російської та української художньої культури, слід відмітити творчість вітчизняних художників, що працювали  на межі  ХІХ-ХХ віків, мистецтво яких позначено рисами яскравої самобутності, пошуками нетрадиційних, співзвучних часові малярських рішень. Тут, передусім, слід згадати композицію “Хлопчик в червоній сорочці”, яку наукові працівники музею небезпідставно пов”язують з іменем славнозвісного живописця В.Маковського          Серед полотен, які поповнили музейну збірку упродовж останнього десятиліття і гідно репрезентують культуру попередніх епох, хочеться виокремити працю “Дівчина в червоній сукні”, що асоціюється з західно-європейським мистецтвом  рубежа віків.  Ця елегантна і надзвичайно артистична композиція несе в собі стильові ознаки вишуканого і витонченого художнього напрямку модерн.
За останні роки музейна колекція поповнилась численними творами сучасної української образотворчості. Серед зіркових імен сучасної національної образотворчої культури – М. Глущенко. Музей збагатився  кількома високохудожніми творами Маестро, що яскраво демонструють найвищі інноваційні досягнення нашого малярства середини і кінця минулого століття. Уявлення про вагомі напрацювання вітчизняної культури останніх десятиліть доповнюють креативні діяння таких відомих українських митців як С.Шишко, О.Шовкуненко, Ф.Захаров М.Романишин, Ф.Коновалюк, полотна яких стали справжньою окрасою виставкої експозиції.
Предметом законної гордості музею є збірка творів закарпатських майстрів. Імена багатьох з них добре відомі не тільки на теренах нашої країни, але і далеко за її межами. Відрадно констатувати, що за останні роки ця частина   музейної колекції збагатилась кількома десятками талановитих полотен наших земляків. Серед них – твори дійсного члена Академії мистецтв України В.Микити, народних художників Е.Контратович, Ф.Манайла, А.Кашшая, Ю.Герца, В.Приходька, З.Мічки, заслужених художників З.Шолтеса,  Г.Глюка, І.Бровді, Ю.Сяркевича. Вони розкривають яскраву самобутність та  мистецьку неповторність закарпатського малярства. Ця частина музейного розділу поповнилась також живописними маніфестаціями сучасних митців що надають перевагу нетрадиційним концептуальним формам образотворчого мовлення. Оригінальністю реалізації творчої ідеї вирізняються композиції заслужених художників Б.Кузьми та Н.Сіми-Павлішини, П.Фелдеші, художників Ф.Семана, В.Габди, Т.Табаки, В.Вовчка.
Окрему групу фондової збірки музею складають твори театрально-декораційного мистецтва, яка до останнього часу була представлена нечисленною кількістю експонатів. Упродовж останніх кількох років цей розділ розширився і збагатився значною кількістю цікавих десятками цікавих  високомистецьких взірців цього різновиду образотворчості. Це передусім твори класиків вітчизняної сценографії Ф.Федоровського, П.Злочевського, Ф.Нірода, а також роботи їх молодих колег та представників сучасної сценогрфічної творчості М.Левитської, К.Медвідя, І.Несміянова. Різні за своїми мистецькими уподобаннями, за рівнем професійної майстерності, їх автори єдині у своєму прагненні якомога глибше розкрити образно-ідейну спрямованість драматургічного твору, передати стилістику і особливості літературної фабули.
В цілому виставка нових музейних надходжень має на миті ознайомити поціновувачів образотворчості з кращими взірцями вітчизняної та зарубіжної художньої культури, що збагатили збірку музею за останні  десятиліття. 

Олена Приходько,
лауреат обласної премії ім.. Й.Бокшая та А.Ерделі
завідувач експозиційним відділом музею.

«ЙОСИП БОКШАЙ та АДАЛЬБЕРТ ЕРДЕЛІ» (ювілейна виставка творів, присвячена 115 річниці від дня народження)
Початок виставки: 10 серпня 2006 р.
Завершення виставки: 1 жовтня 2006 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

ЙОСИП БОКШАЙ

Притча про блудного сина 1935 р.

Святі землі Руської. 1935 р.

Ужгород. 1947 р.

Ужгородський замок. 1950 р.

Закарпатський обласний художній музей ім. Й.Бокшая представляє широкій публіці ретроспективну виставку видатного художника двадцятого століття академіка, народного художника СРСР Й.Бокшая з нагоди 115 річниці від дня народження митця.
Постать Й.Бокшая для образотворчої культури краю та усього регіону була і є знаковою. Високопрофесійний освічений художник Й.Бокшай сам безпосередньо творив історію національної культури. Разом з А.Ерделі, Ф.Манайлом, своїми учнями та послідовниками, організував самостійну школу живопису. Засади цієї школи та основні віхи творення багато в чому стикалися з сучасним їм мистецтвом європейських країн-сусідів Закарпаття: Угорщини, Чехословаччини. Втім, витоками своїми вони опирались на народну творчість та етнокультурні традиції краю.
Цілісність творчого портрету маестро Йосипа Йосиповича Бокшая доводять високохудожні полотна автора, що зберігаються в музеї, їх є понад 80. До усіх ексклюзивних характерних ознак епохального автора можна додати послідовність та відданість справі реалістичного образотворення та патріотичність звучання мистецької ліри.
Поруч з краєвидами, натюрмортами та портретами - сила-силенна монументальних творів, що є свідченням духовної стійкості та гармонії мистецької і життєвої позицій. Художник-інтелігент Бокшай не приховує свого релігійного світобачення та світосприймання, тим самим стаючи на бік "народного" стилю життя. Персоніфіковане відтворення соціальних та етнічних типажів у розгорнутих композиціях веде, попри уявну демократичність, до глибоких персональних звернень до глядачів, до кожного окремо.
Власна душевна чистота, відчуття синівської відданості та прагнення до служіння рідній землі знаходять беззастережне підтвердження у розмаїтих самобутніх творах Й.Бокшая. Живописне Закарпаття у динаміці розвитку соціально-етнічних стосунків, його природи та довкілля, просторово-часовому зв’язку з культурою предків та мораллю християнства торкає серця сучасників непересічними творами Й.Бокшая. Могутній стрижень першодуховності пронизує увесь творчий доробок нашого земляка, стає наріжним каменем творчого посилання нащадкам у високодуховних творах сакрального змісту.
Видатна художня спадщина Й.Бокшая - гордість національної культури нашого народу, живий зразок професійності мистецтва маляра. Вона служить і служитиме процвітанню рідного краю, казкової Срібної Землі - Закарпаття, вдячним шанувальникам корифея закарпатської школи образотворення народного художника СРСР, академіка Й.Й.Бокшая.

Людмила Біксей,
Провідний науковий співробітник,
лауреат обласної премії ім.. Й. Бокшая та А. Ерделі.

АДАЛЬБЕРТ ЕРДЕЛІ
______________________________________________________________________________________________

Долина гірської річки. Поч. 1940-х рр.

Дерев’яна церква. 1936 р.

Молотьба. 1952 р.

Братки садові. Поч. 1940-х рр.

Видатний майстер живопису, наш земляк Адальберт Ерделі є непересічною знаковою постаттю не тільки у межах закарпатської, але й у контексті усієї вітчизняної і європейської образотворчої культури перших десятиліть минулого сторіччя.
Його творча спадщина дбайливо зберігається у численних художніх колекціях та музейних зібраннях на батьківщині та далеко за її рубежами. Однак, найбільш повне, цілісне і вартісне зібрання, що нараховує близько сотні творчих праць Маестро, власниць Закарпатський обласний художній музей ім. Й.Бокшая.
Виставка, що наразі пропонується увазі широкого загалу, включає кращі мистецькі роботи живописця. Вона дає можливість уяснити масштабність дарування художника простежити шлях від перших самостійних кроків у царині мистецтва до найвищих авторських здобутків зрілого творця, виозначити найбільш промовисті якості його світлоносного поліфонічного живопису.
Ерделі - художник з глибоко естетичним поглядом на світ, митець з широкою амплітудою сюжетних і образно-стилістичних захоплень, що впевнено опанував всі види станкової образотворчості: темпераментно, емоційно-натхненно працював в техніці олійного малярства, досконало артистично володів прийомами „живописного" імпресіоністичного скульптурного ліплення, розкуто - вправно послуговувався щедрими можливостями графічного лінійного вислову.
Портрет і пейзаж, натюрморт і сюжетна композиція - для всіх без вийнятку мистецьких праць майстра характерна послідовна органічна цілісність, внутрішня єдність картинної оповіді та фактурно-пластичного формовияву. Образотворча лексика живописця незмінно захоплює своєю експресивною і водночас неупереджено вільною енергією, слушно віднайденою пропорцією вірності натурним враженням і динамізму мистецького пошуку, відданості своїй творчій програмі та нездоланної жаги малярських новацій.
Неперевершений живописець - колорист і художник-композитор, Ерделі з легкістю віртуоза і водночас виважено і обдумано «вистроює» режисуру кожної своєї малярської маніфестації, щоразу безпомилково влучно віднаходячи суголосну творчій ідеї образну стилістику. Усталеними залишаються свіжість і безпосередність авторського сприйняття світу, неперевершене вміння стилізувати та узагальнювати форми, прагнення до гармонізації і вишуканості колористичних співвідношень до краси і шляхетності каліграфічного живописно-пластичного мовлення.
Ерделі - митець, що височить над часом. Упродовж років манера Маестро зазанавала еволюціонуючих змін. Непроминальним зоставалося лиш незгасне, непереборне прагнення служити святим і чистим ідеалам високого мистецтва. „Я обіцяв Богові служити прекрасному... і повсякчас шукаю красу, щоб дотримати своє слово перед Всевишнім" ..., - у цих рядках із щоденника Ерделі криється сенс мистецтва художника - Людини, що творить Красу і Гармонію Життя.

Олена Приходько,
лауреат обласної премії ім.. Й.Бокшая та А.Ерделі
завідувач експозиційним відділом музею.

«ОБЛИЧЧЯ КРІЗЬ ДАЛЕЧІНЬ ВІКІВ» (Європейський портрет ХVІІ - поч. ХХ ст.)
Початок виставки: 12 травня 2006 р.
Завершення виставки: 30 липня 2006 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

П. Соколов (1787-1849). Жіночий портрет. 1830-ті рр. Папір, акварель. 28х21.

Невідомий італійський художник ХVІІ ст. (венеціанська школа). Діана. Полотно, олія. 72х59.

Абрагам ван дер Темпель (1622-1672). Портрет дами в блакитній сукні. Полотно, олія. 79х61.

Янош Загораї (1835-1909). Портрет єпископа Паньковича. 1877р. Полотно, олія. 142х103,5.

Алойзі Рейхан (1807-1860). Дама з перлами. Сер. ХІХ ст. Полотно, олія. 79х63,5.

Серед унікальних пам’яток музейного зібрання - живописні портретні зображення титулованої знаті і високого духовенства, датовані кінцем XVІІ-XVІІІ ст., виконані невідомими західноєвропейськими майстрами. Такими є “Портрет Зріні Ілони”, “Портрет Марії Терезії”, “Портрет Франца Йосипа”, “Портрет королеви Австрії” та інші.
З кінця XVІІ – поч. XVІІІ ст. портретне малярство стає провідним жанром образотворчості. Яскравим прикладом барочного портрету є полотна фламандського XVдожника А.Ван ден Темпеля “Дама в блакитній сукні” та анонімного італійського живописця “Діана”.
До кращих зразків реалістичного малярства кінця XVІІ-XVІІІ ст. можна віднести “Чоловік у червоному береті” пензля голандського живописця Самуєля ван Гоогстратена, учня знаменитого Рембрандта, французького портретиста Анрі Різнера “Жіночий портрет”.
У ХІХ ст. картина реалістичного портретного малярства зазнає відчутних змін, посилюється вплив демократичного напряму. Такими є “Портрет дами з золотим ланцюжком”, “Портрет чоловіка в уніформі”, “Портрет старої в мереживному чепці”, авторство яких належить невідомим австро-угорським XVдожникам, а також парні портретні зображення доктора Клара та його дружини роботи польського живописця К.Швейкарта та інші.
На виставці представлені блискучі зразки російської портретної школи ХІХ ст., твори неперевершених майстрів російського портретного жанру В.Тропініна та О.Кіпренського. Європейське портретне малярство початку ХХ ст. прикметне пластичністю та гнучкістю малярських засобів. Пошуками нетрадиційних мистецьких принципів, приваблюють полотна М.Зайцева “Жіночий портрет” та живописні праці його співвітчизників М.Нестєвова “Чоловічий портрет”, Е.Хорошина “Жіночий портрет”, О.Козлова “Портрет невідомої”.
Споріднена естетична програма зі ствердженням свободи особистісного мистецького самовираження прочитується в роботах українських XVдожників початку ХХ ст.. це: “Портрет молодої людини” пензля О.Мурашка, “Молода італійка” роботи К.Буткевича. І насамкінець – живописна мініатюра ХІХ ст.

Олена Приходько,
лауреат обласної премії ім.. Й.Бокшая та А.Ерделі
завідувач експозиційним відділом музею.

САКРАЛЬНИЙ ЖИВОПИС ЗАКАРПАТТЯ  XVII - поч. ХХ століття.
Початок виставки: 1 вересня 2005 р.
Завершення виставки: 1 серпня 2006 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

І. Бродлакович (Вишенський) (ХVІІ ст.). Архангел Михаїл. 1667 р. Дошка, темпера. 102х80,5.

А. Ерделі (1891-1955). Прозріння єпископа. 1940-ві рр. Полотно, олія. 200х120.

Й. Бокшай (1891-1975). Притча про блудного сина. 1935 р. Полотно, олія.

І. Бродлакович (Вишенський) (ХVІІ ст.). Микола Чудотворець. Дошка, темпера. 111х72.

І. Бродлакович (Вишенський) (ХVІІ ст.). Богоматір з немовлям. Дошка, темпера. 106х80.

Іконописні полотна та сакральні твори посідають чільне місце  в нашому національному художньому спадку. Закарпатський обласний художній музей ім. Й.Бокшая має  багату колекцію унікальних творів цього сюжетно-тематичного спрямування, що являють собою велику художню та естетичну цінність.

До числа найбільш ранніх експонатів  виставки відносяться підписні і датовані іконописні праці талановитого майстра Іллі Бродлаковича-Вишенського, творчість якого пов’язана  як з малярськими  традиціями відомого іконописного центру  Садова Вишня   ( невеличке містечко  між  Перемишлем і Львовом), так і з образотворчими формулами закарпатського  іконописання 17 століття, тут він жив і творив упродовж тривалого часу. Чудовими свідченнями неперевершеного таланту живописця є малярські праці “Архангел Михаїл”, ”Богородиця з немовлям”, ”Микола-Чудотворець” та “Архистратиг Михаїл”. Національне сакральне мистецтво 18 століття представлене на виставці  портретними працями  анонімних авторів.

Бурхливе 20 століття, що минуло, додає свіжий струмінь до мистецьких напрацювань в царині сакрального живопису. Один із засновників славнозвісної  закарпатської школи живопису Й.Бокшай.  Сакральні композиції Бокшая виконані у послідовно реалістичній манері, вони наближаються за своєю формально-образною структурою до масштабних епічно-декоративних пано (“Святі отці Землі Руської”, ”Святі вчителі Православної Церкви”).

Не оминав увагою релігійну тематику і один із найяскравіших представників образотворчої культури Закарпаття А.Ерделі. У цьому жанрі яскраво проявилась мистецька харизма  живописця, прочитуються його філософські та світоглядницькі переконання. Сміливий експериментатор, переконаний прихильник нестереотипних нетрадиційних форм відображення, він у своїй   роботі “Прозріння єпископа” талановито перекладає на візуальну мову образотворення  повчальну  евангельську притчу, зберігаючи оригінальну неповторність авторського стилю.
Дана виставка  демонструє розмаїття  художніх манер та образотворчих стилів сакрального живопису, суголосних часові з його моральними та естетичними нормами, творів, що піднімають  теми високої духовності  і непохитної віри в одвічні християнські істини .                                    

Людмила Біксей,
Провідний науковий співробітник,
лауреат обласної премії ім.. Й. Бокшая та А. Ерделі.

«КАРПАТСЬКА ПАЛІТРА АНТОНА КАШШАЯ»
Початок виставки: 24 листопада 2006 р.
Завершення виставки: 24 грудня 2006 р.
_______________________________________________________________________________________________________________

Антон Кашшай

Антон Кашшай "Солом’яні хати", 1977 р.

Антон Кашшай "Під полониною ", 1977 р.

Антон Кашшай "Долина річки Уж ", 1952 р.

Воістину справедливим є ствердження ,що життя художника не обривається, до поки залишаються з нами його твори. Полотнам народного художника України Антона Михайловича Кашшая судилися довгі роки щасливої долі. Їх люблять і пам'ятають численні прихильники таланту митця, вони дбайливо і любовно зберігаються у багатьох музейних колекціях ,приватних зібраннях, прикрашають оселі палких поціновувачів його малярства.
Сьогодні важко уявити собі образотворчу культуру Закарпаття без хвилюючих своєю емоційністю, неповторних за образотворчими ознаками краєвидів живописця.
Потяг до прекрасного проявився у художника рано. Вже змалку він володів дивовижним талантом, дарованим йому Всевишнім, не тільки споглядати, але й гостро відчувати та образно осмислювати гармонію і естетичну цінність природного світу. У простому, здавалося б, невибагливому мотиві, він умів розпізнати, розкрити несподівано щедре багатство кольорів і форм, пропустити бачене через свою творчу емоційну натуру і відтворити спостережене талановитим пензлем на полотні чи папері високохудожньою мовою живопису.
Нині А.Кашшаю виповнилося б 85 літ. Син лісничого ,він провів своє дитинство серед лісистих гір, широких полонин, на берегах швидкоплинних річок, під сінню тінистих садів. Надзвичайно чутливий до краси, він отримав перші фахові уроки малювання від Й.Бокшая в стінах Ужгородської гімназії, і цей факт виявився вирішальним у життєвій біографії живописця. ”Бокшай для мене - це ціла академія. Я завдячую йому не тільки азами фахової грамоти. Від спілкування з ним я виніс почуття глибокої шани і синівської любові до рідного краю, безмежної відданості мистецтву, навчився бачити і розуміти красу і гармонію оточуючого світу”, - з повагою згадував свого чуйного наставника Антон Михайлович. Послідовник мистецьких традицій свого уславленого вчителя, він увесь свій могутній талант живописця віддав оспівуванню неповторної принади отчої землі.
Природа в картинах Кашшая завжди жива, прекрасна і неповторна в своїй нескінченно-мінливій і водночас усталеній красі. Упродовж усього свого творчого життя живописець зберіг вірність цій темі, невпинно шукаючи і знаходячи нові яскраві І неординарні образотворчі вислови, емоційно-настроєві рішення. Поряд з широкими розгорнутими панорамними краєвидами живописцю належить авторство негучних скромних камерних пейзажів ,що полонять витонченою поетичністю, настроєм душевної ясності і спокою. Художник обирає суголосну образній ідеї образотворчу лексику. На зміну дзвінким інтенсивним контрастам кольорів, мужній, темпераментній живописній пластиці приходить мелодійне моделювання форм, стримані відтінки зближених згармонованих тонів.
Надзвичайно чутливий до краси навколишнього світу, А.Кашшай натхненно працював над серією “Архітектурні пам'ятники Закарпаття”. Кожне нове знайомство з неперевершеним витвором народного мистецтва минулого надихало його ,хвилювало його вразливу творчу душу. У кожній такій роботі - щире захоплення довершеністю та досконалою гармонією форм рукотворних шедеврів безіменних майстрів.
Спливло вже понад десять років з того часу, як Антона Михайловича не стало. Сьогодні, озираючись назад, згадуючи живого художника, здається, що його творче життя було легким і безхмарним, а мистецький шлях гладким і накатаним , однак за цією зовнішньою легкістю нерідко приховувались творчі сумніви і вагання, однак митець незмінно знаходив в собі нові сили, з'являлись свіжі задуми, теми і ідеї, а значить і нові полотна.
Антон Михайлович був людиною надзвичайно щирою і комунікабельною. Упродовж багатьох років він очолював Закарпатську організацію. Національної спілки художників, товаришував з провідними художниками ,гідно представляв образотворчу культуру Закарпаття на найвищих художніх форумах, однак незмінно залишався демократичним, легким в спілкуванні, уважним і доброзичливим наставником творчої молоді.
Сьогодні, згадуючи цю талановиту, щедру, красиву людину -народного художника України А.Кашшая, хочеться завершити розповідь про нього словами відомого мистецтвознавця Г.Островського: ”З іменем А.Кашшая пов'язані найвищі досягнення не тільки закарпатського пейзажного живопису, а й усієї української національної образотворчої культури”.

Олена Приходько,
лауреат обласної премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі
завідувач експозиційним відділом музею.